1. Відсутність симетричної поведінки з нашого боку. Ми весь час чомусь виправдовуємось. Ми постійно намагаємось пояснити самі собі і полякам чому ми маємо вшановувати тих чи інших українських героїв чи маємо власний погляд на наше спільне минуле. Ми поводимось як жертва булінгу, яка намагається огризатися. Світ цинічний. Всі хочуть бавитись в хижаків, домінувати. Так як ми поводимось – воно так не працює нам на користь. Коли хтось тебе постійно звинувачує, а ти лише виправдовуєшся, то лінія розмежування біля твоїх ніг, а не посередині між вами. Шоб поляки трошки менше перестали стрибати як півники по своєму курятнику і кукурікати про те, в чому ми їм винні, нам треба вже зараз напрацьовувати перелік наших претензій і вимог до них, які ми неодмінно почнемо озвучувати як тільки випаде хороша нагода. І важливо буде вказувати на те, що нам не подобається на їхній території і які ми маємо до них претензії в контексті історичної пам’яті.
Треба буде вимагати від них репарації за окупацію ЗУНР і операцію “Вісла”, вимагати від них деглорифікації Пілсудського і визнання його диктатором, винним в масових репресіях проти українців. Треба буде вимагати від них демонтажу пам’ятників і меморіальних дощок Стефану Ровецькому, Тадеушу Коморовському, Леопольду Окулицькому. Треба буде вимагати засудження на міжнародному рівні діяльності Романа Дмовського і прибирання згадок про нього у публічному просторі Польщі.
Збройні Сили України не будуть брати участі в спільних навчаннях НАТО (вчити їх воювати) за участі поляків, допоки вони не приберуть з назви Першої підляської бригади територіальної оборони назви “ім. Армії Крайової”, або з 11-ї Малопольської бригади WOT імені Леопольда Окуліцького. На всіх пам’ятниках Адаму Міцкевичу в Україні вже сьогодні можна змінити інформаційні таблички і до слів “польський” додати слово “литовський”. Тобто забрати в них Міцкевича і зробити його надбанням двох народів (що по суті так і було).
В Перемишлі, Ярославі, Ряшеві треба буде домагатись спорудження пам’ятників королям Данилу, Леву І і Юрію І. А в Радимно вимагати поставити пам’ятник Юліану Головінському.
От повірте, коли ми почнемо в них вимагати більше ніж вони в нас, вони одразу запустять з різних середовищ своїх голубів миру і взаєморозуміння.
2. Питання української суб’єктності в історичній ретроспективі. Поляки не люблять ОУН, УПА і Бандеру не лише через вигадані злочини. Передусім ця ненависть є через те, що ці структури і їх представники роблять українців суб’єктами боротьби за незалежність в міжвоєнний період і під час Другої світової війни. А суб’єктивізація українців нівелює їхні претензії на наші землі, а також є загрозою визнання українських територій в міжвоєнний період окупованими Польщею. Вони ж не вимагають лише засудження дій УПА на Волині чи конкретних наших вояків, які, на їхню думку, вчиняли там злочини чи віддавали відповідні накази. Вони вимагають загалом засудження УПА. А УПА це ж не лише українсько-польський конфлікт. Це ж і окремі бої проти німців, це війна проти радянської окупації до кінця 50-х років. Більше того, в історії УПА українсько-польський конфлікт займає незрівнянно меншу частку, аніж війна проти москви. І ця війна була також і за визволення Польщі з-під радянського впливу. Але чомусь поляки не беруть це все до уваги і засуджують вони всю УПА.
3. Поляки – травмована нація. Якби це дивно не звучало, але можливо вони ще більше травмовані ніж українці (попри те, що ми зазнали більше репресій і геноцидів). Бо українці здебільшого усвідомлюють свої травми, поволі лікують їх і абсолютно тверезо оцінюють важливість об’єднання зусиль для вбивства москви. І в цій усвідомленості ми намагаємось пояснити сусідам, що це також і їм на руку, адже москва вже неодноразово з’їдала всіх по одному, в т.ч. і поляків.
Але для поляків (передусім їхніх еліт) чомусь дуже складно розібратись зі своїми травмами. Вони водночас хочуть бути і спадкоємцями величі Речі Посполитої і водночас жертвою УПА (бездержавної армії, так між іншим).
Вони пишаються своїми королями Болеславами, Казимирами, Сігізмундами, але у власному гімні співають не про них, а про Наполеона Бонапарта, як про приклад для наслідування. Це травма і певна шизофренія національної свідомості. Вони ніяк не можуть перетравити, що в них було найсильніше військо в Європі, з їхніми крилатими кугутами (гусарами), але це військо програло більшість битв бездержавній армії Хмельницького. І вони прекрасно розуміють, що без Сагайдачного турки б зробили їм дуже боляче. Так само вони б не вистояли на Віслі без Марка Безручка, не було б ніякого “чуда”. Вони усвідомлюють, що вони не справились з окупованими українцями в міжвоєнний період. Натомість породили своєю незграбною недоімперською недополітикою цілу плеяду борців за незалежність України.
В поляків є цілий перелік комплексів нації, яка хоче домінувати, але армія якої готова переходити за Віслу у випадку нападу росії (в них так було записано в військовій доктрині) і не битись за кожен клаптик землі, як це роблять українці. Мені взагалі дивно, за шо вони “доїли” репараціями німців в попередні десятиліття, якщо вони практично не чинили опору в 1939 році? Оце і була їхня велич? Чи може їхньою величчю є “велике повстання варшавське”, яке по своїй суті і результату було абсолютно безтолкове?.
Їхні роздуті стероїдами футбольні хулігани зараз кричать на стадіонах всякі образливі кричалки в сторону “УПА”, але дружать з фанатами держави, яка вбила їхнього президента і всю політичну верхівку. І коли на їхню землю прийдуть русскі солдати, то ці всі футбольні “бройлєри” ломануться через польсько-чеський кордон, бо щоб битись проти русскіх окупантів потрібно більше сміливості ніж “ригати всяку діч” на стадіоні.
P.S. Я скажу так. Допоки ця закомплексована нація недоальфа-самців не вилікує свої фантомні болі і історичні травми, ми будем ще деякий час відчувати дискомфорт від їхнього кукурікання. Але це не означає, що ми не повинні їм допомагати вилікуватись. Рецептів багато. Методів також.
Коментарі