Цьогоріч Україна відзначає 35 років Незалежності. Ми звикли відраховувати її від 24 серпня 1991 року – від голосування Верховної Ради, Акта проголошення Незалежності, референдуму. Але незалежність не народжується в один день. До неї йдуть роками – іноді десятиліттями. У великих містах і маленьких селищах, у відкритих мітингах і в нічних акціях, у родинних розмовах, у книжках, які передають з рук у руки, у першому синьо-жовтому значку на лацкані, у першій українській афіші, яку хтось наважився написати всупереч начальству.
Своя дорога до Незалежності була і в Брюховичах. Вона не почалася 1991-го. За спогадами людей, які були всередині цих подій, уже на початку 1980-х тут діяло невелике проукраїнське середовище: зовсім молоді хлопці й дівчата, музиканти, художник, студенти, вчителі, люди різних професій. Вони не мали штабу, офісу чи офіційної назви. На ранньому етапі, як згадує Володимир Гой, «ми просто були разом і діяли».
Вони придумували, як залишити листівки так, щоб їх не впіймали. Робили кліше з лінолеуму. Шукали необліковану друкарську машинку. Удавали закохані пари в під’їздах, коли розкладали листівки по поштових скриньках. Йшли після ризикованої акції по воді, щоб службовий собака не взяв слід. Вивішували синьо-жовтий прапор на металевій вежі біля вокзалу. А згодом, уже відкрито, виносили його на гаївки й піднімали над селищною радою.
Це не лише хронологія кількох акцій. Це історія про людей, їхні характери, страх, гумор, романтику молодості й дивовижну винахідливість. І про Брюховичі – селище, яке в якийсь момент теж мусило прокинутися.
Брюховичі, які ще «спали»
Орест Тучковський, згадуючи Брюховичі свого дитинства і юності, починає з післявоєнної громади. Після Другої світової війни склад населення селища сильно змінився. Тут залишилася невелика групка поляків, оселилося багато українців, переселених із територій, що відійшли до Польщі, приїхали військові, сюди тодішня система призначала своїх ставлеників: службовці, керівники підприємств і установ. Окремим середовищем були курортники – постійно змінний потік людей, характерний для Брюхович як курортного селища.
Українська мова, за його спостереженнями, все одно переважала.Частина російськомовних приїжджих із часом переходила на українську, а їхні діти в 1970-1980-х роках дедалі більше входили в місцеве мовне середовище. Але сама громада залишалася дуже строкатою: переселенці трималися ближче до переселенців, військові – до військових, поляки – до свого кола, приїжджі керівники – до свого.
«Не було тут якоїсь єдиної громади», – так характеризує тогочасні Брюховичі Орест Тучковський.
На його думку, разом із повоєнним перемішуванням населення частково урвався і природний ланцюг локальної пам’яті – тієї, що передається з уст в уста, з родини в родину. А роз’єднане середовище легше контролювати. Це його особиста оцінка, але вона важлива для розуміння того, чому наприкінці 1980-х національне відродження в Брюховичах ішло не так швидко, як у Львові.
Коли у Львові в 1986-1987 роках уже діяли товариства, відбувалися перші невеликі мітинги, збиралися люди на площах, Тучковський каже: «Брюховичі ще спали». На тих ранніх акціях що проходили у Львові він не зустрічав більше нікого з Брюхович, окрім себе та Івана Михайлевського.
Не тому, наголошує Орест, що всі інші були байдужими чи прорежимними. Точніше слово – обережність. Старше покоління ще добре знало, що може означати конфлікт із радянською системою. Страх, накопичений у попередні десятиліття, передавався й молодшим. А тут потрібні були люди активні, наполегливі, готові витрачати багато часу і не чекати, поки хтось дозволить.
Звідки в них це взялося
Для Ореста Тучковського спротив системі починався не лише з політики. Він пам’ятає ще дитячий епізод, коли бабця вела його до церкви дорогою повз школу. Учительки стояли неподалік, віталися. Хтось запитав бабцю, навіщо вона веде дитину до церкви. Та відповіла просто: «Моя дитина. Я знаю, що роблю».
Через кілька днів у класі вчителька перед усіма назвала малого Ореста «циркачем» – через те, що він ходив до церкви. Дитячий клас одразу підхоплює такі слова. Сьогодні Тучковський говорить про це спокійно, але зізнається: тоді було дуже боляче. Це була одна з ранніх зустрічей із системою, яка не лише забороняла, а й намагалася зробити віру та іншу ідентичність предметом сорому.
У молодості Орест, Іван Михайлевський і Володимир Михасяк зійшлися не лише політично. Вони були музикантами, слухали рок, цікавилися іноземною музикою, багато читали, були творчими. Михайлевський каже, що вони були «такими трохи хіпстерами» свого часу. Саме ця суміш культури, музики, цікавості до історії, релігії та національної теми і створила середовище, в якому політична дія вже не здавалася чимось абстрактним.
1983. Лавка після танців і присяга в лісі
Історія первинного ядра групи у свідченнях має невелику хронологічну розбіжність. Володимир Гой згадує про підпільне середовище вже у 1982 році. Орест Тучковський та Іван Михайлевський точкою відліку називають 1983-й. Для усної історії через сорок років така різниця природна; важливіше те, що обидва незалежно один від одного дуже подібно описують, як усе починалося.
Після відвідин танців в будинку відпочинку “Львів” Орест Тучковський та Іван Михайлевський сіли на лавці й розговорилися. До того зналися радше візуально. Розмова раптом пішла про речі, про які не з кожним говорили відверто: про національну свідомість, релігію, культуру, історію, Україну.
«Ми знайшли один одного – душа в душу. Там був збіг на 99 відсотків – і щодо поглядів, і щодо активності», – згадує Орест Тучковський.
До них долучився його однокласник Володимир Михасяк. Навесні 1983 року троє хлопців пішли в ліс – на галявину за реколекційним центром «Світлиця». Оресту і Володимиру було по 18 років, Іван був на три роки старший.
Начитавшись книжок, як вони самі сьогодні усміхаються, трохи романтики, трохи юнацького максималізму – при місячному світлі вони склали присягу на вірність Україні.
«Життя кладемо як жертву своїй Україні. Якщо треба – навіть життя віддамо за Україну. І будемо робити все, щоб Україна була незалежною».
Сцена звучить майже як епізод із фільму: нічний ліс, троє юнаків, присяга державі, якої на політичній карті ще немає. До проголошення Незалежності залишалося вісім років. Але вже невдовзі ці слова перевірилися не романтикою, а ризиком.
Ленін, червона фарба і маршрут по воді
Однією з перших спільних акцій стало обливання червоною фарбою пам’ятника леніну в Брюховичах. І Тучковський, і Михайлевський датують це 1983 роком. Іван пригадує, що могло бути 1 або 9 травня – точний день пам’ять уже не втримала.
Важливо інше: це був не кінець 1980-х, коли радянська система вже втрачала контроль і національні акції ставали масовими. Це був 1983 рік – час Андропова, КДБ і цілком реальної перспективи тюрми за демонстративну антирадянську акцію.
Учасників було троє: Іван Михайлевський, Орест Тучковський і Володимир Михасяк. Вони все продумали заздалегідь: купили фарбу, розподілили обов’язки, визначили шлях підходу і відходу. Іван згадує, що взуття обмотав шматтям – ще один елемент конспірації.
Коли Ореста запитала, якого кольору була фарба, відповідь була короткою:
«Червона. Колір крові».
За свідченням Івана Михайлевського, саме він облив пам’ятник. Потім хлопці відходили вулицею Курортною в бік озер. А далі зробили те, що сьогодні звучить як деталь шпигунського роману: пішли по краю озера, по воді, щоб службовий собака не взяв слід.
Банку з фарбою закинули на дах будівлі санаторію «Львів», неподалік місця, де сьогодні ресторан «Аркан». Орест наступного дня навмисне пройшов вокзалом біля пам’ятника – цікавість перемогла обережність. Він згадує багато міліції, людей із КДБ, автомобілі, зокрема з київськими номерами.
Подію, за словами свідків, не афішували. Газети мовчали. Радянська пропаганда мала демонструвати любов народу до партії, союзу і леніна, а не розповідати, що в курортному селищі біля Львова хтось залив пам’ятник червоною фарбою.
«Ми все це тримали в таємниці і нікому не говорили. Бо це ж – в’язниця», – каже Іван Михайлевський.
Орест запам’ятав і майже комічний післясмак цієї акції. Сидів удома і побачив із вікна двох чоловіків у формі, які зайшли до будинку. У голові миттєво склалася картина: зараз постукають, мама вдома, тато на роботі, що говорити, як це все переживе родина. Він уже подумки «пройшов» арешт. Але незнайомці піднялися поверхом вище – виявилося, прийшли до сусідів. Сьогодні це трагікомедія. Тоді смішно не було.
Художник, якого хотіли «провчити»
У цей самий час у брюховицькому кінотеатрі ім. Марченка працював художником Володимир Гой. Директором кінотеатру був Калабанов Андрій Васильович. Афіші до фільмів тоді здебільшого малювали вручну, і Гой згадує, що через його руки проходила практично вся афішна продукція кінотеатру.
Писати треба було переважно російською. Гой це виконував, але коли міг, намагався «проштовхнути» українську. Художник пригадує дорікання керівника кінотератру «Валодя зачем ти пишеш афиши на украинском, пиши на руском, потому что не звучит ето на украинском, нє звучит». «От йому українська мова не звучала, вона дратувала його» – обурюється Володимир.
Та кмітливий хлопець перед директором знайшов пояснення, у якому політики ніби й не було.
«Я казав: українською слова коротші, менше фарби йде. Економія. Я на економію, а не на політику зсилався».
Орест Тучковський та Іван Михайлевський цього не знали. Вони бачили лише результат: афіші російською мовою. Це їх злило. Спочатку олівцем дописували зверху на афіші: «Чому російською? Пиши українською». Не допомогло. Тоді їх тон став жорсткішим: «Пиши українською, бо дістанеш».
Найкраще в цій історії те, що сам Володимир бачив та читав ці написи і радів. Бо для нього вони були доказом: у Брюховичах є ще хтось свідомий, комусь окрім нього теж болить за мову. Просто обидві сторони поки не знали, що вони – свої.
Розв’язка сталася випадково. Іван Михайлевський почув у перукарні, де працювала його сестра, розмову жінки про якогось її родича Володю – художника в кінотеатрі. Вона жалілася, що той хоче писати українською, а директор не дозволяє. Іван почав розпитувати.
Так з’ясувалося, що художник, якого вони вже мало не збиралися «набити», – якраз проукраїнський. Пішли знайомитися. Сам Гой пам’ятає цей момент: двоє хлопців прийшли і спитали, чому він пише афіші російською. Після пояснення відповіли приблизно так: «Тепер ясно. А ми думали, що ти якийсь несвідомий».
Так російськомовна кіноафіша, яка мала бути цілком буденною частиною радянського культурного простору, несподівано стала способом, через який підпільники знайшли ще одного учасника.
«Ой Богдане, Богдане…»
Володимир Гой пригадує, як у 1982 році він написав плакат із різко антирадянським змістом і вивісив його на пам’ятнику Богдану Хмельницькому навпроти санаторію «Львів». На плакаті були слова Шевченка: «Ой, Богдане, Богдане, великий гетьмане, запродав ти Україну москалям поганим». Уже наступного дня плакат зняли. Хто саме — Гой не знає, але припускає, що автора швидше за все шукали, та не знайшли.
Майстерня кінотеатру як підпільна друкарня
У Володимира Гоя було те, чого бракувало іншим: власна художня майстерня в кінотеатрі, фарби, папір, професійні навички й можливість працювати з графікою. Дуже швидко все це стало корисним не лише для кіноафіш.
Для виготовлення листівок і плакатів Гой зробив кліше з шматка лінолеуму, який дістали хлопці. Вирізьблював на ньому трафарет, наносив гуаш, притискав папір – і отримував відбиток. Так, за його словами, можна було виготовляти сотні листівок.
Тексти добирали різні. Часто зверталися до Шевченка – до тих рядків, які звучали значно гостріше, ніж шкільний образ «дозволеного» поета.
Орест Тучковський згадує й «необліковану» друкарську машинку. Молоді люди розуміли, що за характером відбитка спецслужби могли встановити конкретний апарат. Тому необлікована друкарська машинка, яка знаходилась поза системою, була для них особливо цінною.
Склад групи поступово розширювався. Іван Михайлевський називає Наталію Маційовську, Надію Царук (Данищук), Олю Грицай, Ігоря Меленишина. Ігор, за його словами, допомагав з літературою, книжками. У спогадах Володимира Гоя на ранньому етапі фігурує ширше коло – приблизно четверо хлопців і четверо дівчат. Тут пам’ять учасників не повністю збігається, але очевидно одне: це вже було не товариство двох-трьох друзів, а невелике середовище зі своїм розподілом ролей.
Як розносили листівки. Конспірація з романтикою
Надрукувати листівки – лише половина справи. Їх треба було поширити і не привести слід до власного дому.
У самих Брюховичах намагалися цього не робити: надто легко було б запідозрити місцевих. Їздили, зокрема, на Рясну, так звані “білі будинки”. Розбивалися на пари – хлопець і дівчина. Заходили до під’їздів і швидко розкладали листівки по поштових скриньках.
А далі був простий, але геніальний план на випадок, якщо хтось раптом з’явиться.
«Одразу обнімаємося – типу закохана пара. Бо якби два хлопці чи дві дівчини стояли біля ящиків, було б підозріло. А так – ні», – згадує Володимир Гой.
У цьому є весь дух тієї молодої групи: ризик поєднувався з гумором, а романтичний образ «підпілля» – з дуже практичним мисленням. Вони не просто хотіли щось зробити; вони щоразу думали, як саме це зробити і як вийти з ситуації, якщо щось піде не так.
Директор під дверима і листівки на столах
Одного разу все мало не закінчилося саме через одну таку дрібницю.
Володимир надрукував листівки в майстерні і розклав їх по столах, щоб висохла фарба. Сам вийшов у справах. Коли повернувся – директор стоїть під дверима майстерні.
«Володя, откривай, там текст на афише надо изменить».
А за дверима – листівки. На столах. У відкритому вигляді.
Гой миттєво придумав історію: мовляв ключі забув у сестри, бо ходив до неї обідати. Чому не сказав, що загубив? Бо директор міг вирішити просто ламати двері. А так – «Андрію Васильовичу, я зараз побіжу, за пів години принесу».
Сам відійшов за будинок і чекає. План простий: директор не стоятиме пів години під дверима. Треба лише дочекатися, коли відійде.
Той нарешті пішов у свій кабінет. Володимир миттю заскочив до майстерні й поховав усе зі столів.
«Отак я відбувся від провалу».
Із часової відстані цей епізод читається легко. Але в ті хвилини за дверима лежали матеріали, які могли перетворити звичайну розмову з директором на зовсім іншу історію.
Шевченко на стінах Львова
У 1986 році група провела ще одну акцію, про яку згадує Іван Михайлевський. Вдома в Олі Грицай із Рясного виготовляли великі плакати – приблизно формату А2 чи А3 – з цитатами Тараса Шевченка яких не було в офіційних радянських виданнях. Літери наносили трафаретами.
На 8-9 березня чотири чи п’ять таких плакатів розвісили в різних місцях Львова: біля Політехнічного інституту, біля університету, на площі Ринок (де нині музей пива), на будинку де нині пам’ятник Грушевському. Точних текстів Михайлевський уже не пам’ятає. Пам’ятає характер: проукраїнські, антиімперські які сприймалися як антиросійські.
Сьогодні кілька аркушів із Шевченком здаються майже невинною акцією. Але для 1986 року контекст був інший. Саме тому всі учасники постійно наголошують: це було ще до того часу, коли національна символіка і гасла почали масово виходити на вулиці.
Що означав радянський контроль у щоденному житті
Щоб відчути ціну таких акцій, важливо зрозуміти не лише формальні заборони, а атмосферу контролю.
Орест Тучковський наводить просту сцену: вечірній сеанс у кінотеатрі Брюхович. Раптом вмикається світло, заходять працівники міліції і КДБ. Називають конкретні ряди і місця: вийти на перевірку.
Документи. Хто ти? Що тут робиш? Якщо мав бути на роботі – чому не на роботі? Якщо студент – чому не на навчанні?
Він згадує знайомого музиканта, який навчався в консерваторії. За словами Тучковського, після того, як його десь «підловили» на пропуску обов’язкової партійної дисципліни, хлопець мав серйозні проблеми з навчанням і кар’єрою.
Саме на тлі такого контролю треба оцінювати речі, які сьогодні можуть здатися маленькими: листівка, значок, пісня, прапор.
1987. Із підпілля – у легальну громадську роботу
Поступово країна змінювалася. Наприкінці 1980-х межа між «можна» і «не можна» почала рухатися. Орест Тучковський називає це перехідним періодом: щось уже дозволяли, за щось іще могли покарати. І молоді активісти вчилися користуватися кожною новою щілиною свободи.
У 1987 році частина брюховицького середовища долучилася до Товариства Лева. Тоді ж взялися створювати в Брюховичах осередок Товариства «Рідна мова» ім. Шевченка.
Перша спроба, за спогадами Івана Михайлевського, була невдалою. Молодим активістам сказали, що вони не вчителі української мови і не письменники – мовляв, який стосунок мають до такого товариства?
Тоді почали шукати людей, чиє професійне становище допомогло б зареєструвати осередок. У брюховицькій школі охочих, згадує Іван, не знайшлося: страх іще був сильний. Зрештою дві вчительки з колишнього 104-го інтернату погодилися написати заяви.
Першим головою осередку обрали місцевого письменника Олега Юхимовича Коцюбу. Хлопці згадують, що Коцюба був старшим чоловіком, багато пережив, був імпульсивним. Після конфліктної історії на зборах у Львові, у місцевому середовищі постало питання переобрання голови.
На той момент у товаристві було лише 14 осіб. Кандидатуру Володимира Гоя запропонував лікар-хірург Василь Михайлович Хай. Гой не рвався до посади. Йому було близько тридцяти. Відповів приблизно так: якщо обираєте – буду.
Йому сказали: молодий керівник, може, з ним почнеться прогрес. І, за його спогадами, товариство справді швидко виросло – з 14 до 64 членів. Значна частина людей приходила з Рясного. Секретаркою була Марія Степанівна Огризло, вчителька 104-ї школи, яка вела протоколи і рішення зборів Товариства.
Орест Тучковський називає це коло «брюховицьким середовищем свідомих людей».
Не лише політика: гаївки, вертепи, стрілецькі пісні
Національно-патріотична робота в Брюховичах не зводилася до політичних гасел. Навпаки, дуже швидко її головним інструментом стала культура – те, що можна було повернути людям через пісню, свято, традицію, одяг, спільне переживання.
Організовували концерти в Народному домі, День Брюховичів, Івана Купала, гаївки, вертепи. Однією з перших акцій Товариства став концерт до Шевченківських днів у Будинку культури.
Пізніше діяла Спілка незалежної української молоді – СНУМ. Іван Михайлевський згадує, що в неї було навіть бойове крило, спортивним референтом якого став Микола Сипливий, який до речі, в наш час долучився до лав ЗСУ. А для спортивних тренувань орендували зал у брюховицькому будівельному технікумі.
Від 1989 року постійно організовували концерти пісень січових стрільців. Їздили в українських строях на Підлиську гору, на Маківку. За спогадами Михайлевського, у листопаді 1989 року на концерті у школі №94 в Рясному вони вперше у своєму середовищі публічно заспівали український гімн.
Тут особливо добре видно, наскільки швидко змінювався час. На початку десятиліття – трафарети, конспірація, мовчання навіть перед друзями. Наприкінці – гімн зі сцени, українські строї, стрілецькі пісні, відкриті товариства.
Перший прапор на масовому заході: гаївки
Одним із символічних моментів стала поява синьо-жовтого прапора на гаївках. За спогадами, це відбувалося на галявині там, де раніше була варенична і дитячий майданчик, а нині стоїть церква.
Орест Тучковський згадує, що раніше сама думка про публічні гаївки була майже неможливою. Тепер їх уже дозволяли – обережно, ніби пробуючи нові межі. І активісти вирішили: якщо вже люди зібралися, треба показати прапор.
Тодішній дільничий міліціонер Алексєєв, за спогадами Ореста, здогадався, що готується щось із національною символікою. І замість прямої заборони вийшла майже абсурдна домовленість кінця імперії.
«Він каже: я все розумію, але ви зрозумійте – ну ми вас зловимо. Давайте якийсь компроміс знайдемо. А ми йому: прапор усе-таки треба показати, але зробимо так, щоб ви не бачили».
Прапор таки підняли. Іван Михайлевський пригадує, що тримав його Андрій Соколов із Рясного.
Реакція людей запам’яталася Оресту не менше, ніж сам прапор: оплески, піднесення, хтось плакав. Для тих, хто вже їздив на львівські мітинги, синьо-жовтий колір поступово переставав бути чимось незвичним. Для багатьох брюхівчан це була подія – український стяг не на маленькому значку і не в приватній квартирі, а публічно, серед своїх, у Брюховичах.
Прапор на вокзалі, який було видно здалеку
Ще одна акція з прапором пов’язана з брюховицьким вокзалом. Орест спеціально уточнює: йдеться не про муровану вежу, яка збереглася нині. Поруч була металева конструкція зі сходами. Її було видно здалеку – саме тому місце було дуже вигідним.
Іван Михайлевський каже, що ідея належала йому, а безпосередньо реалізував її Тарас Пономаренко. Орест також згадує Пономаренка серед виконавців цієї акції.
Найцікавіше у свідченні Тучковського – не лише сам прапор, а спосіб роботи групи. Кожну акцію обговорювали наперед. Хто що робить. Хто відповідає за певну частину. Яким буде маршрут. Що робити, якщо щось піде не так. «Це була робота не спонтанна», – наголошує він.
Прапор на вежі провисів недовго. Хто саме його зняв, активісти не бачили. Але він уже зробив головне – його побачили.
«Вас посадять». Межа, яка все ще існувала
Послаблення системи не означало, що вона зникла. Володимир Гой згадує жінку, яка вступила до їхнього товариства і, за його словами, прямо дала зрозуміти: прийшла наглядати, щоб вони не займалися «антисовєцькою націоналістичною діяльністю». Сам Гой, як керівник Товариства, із термінами був обережний. Слова «націоналістична» не вживав – говорив лише про патріотичну діяльність.
Він згадує і місцевого чоловіка на прізвище Тєлєгін, якого пов’язував із радянськими силовими структурами. Той жив у Брюховичах, ходив у військовій формі, говорив українською зі східним акцентом. Одного разу прийшов до Гоя з «доброю порадою».
«Я вам хочу добра. Нащо ви цим займаєтесь? Киньте ту справу. Ви можете мати великі неприємності. Це фактично націоналістична справа. Вас посадять у тюрму».
Гой відповів, що відмовитися не може: на нього сподіваються люди, бо він очолює товариство.
«Мені немає що втрачати. Я служу Україні й українському народу».
Після історії з прапором на гаївках Володя Гой отримав усне попередження більше синьо-жовтих прапорів на святкуваннях не демонструвати. І тут знову спрацювала його особлива тактика – не героїчна декларація, а практичний аргумент: покажіть, де в законі написано, що жовто-блакитний прапор заборонений?
Це той самий Володимир Гой, який кількома роками раніше пояснював українські афіші економією фарби. У цьому, мабуть, і був його стиль: упертість, замаскована під абсолютно буденну логіку.
«Ми були проактивні, і вони – за нами не встигали»
Орест Тучковський описує кінець 1980-х уже зовсім іншим тоном. Страх відступав. Молоді активісти відчували, що система не встигає за змінами. Якщо підозрювали, що поряд людина з «органів», могли демонстративно дивитися їй у вічі й сміятися.
«Ми були молоді і настільки нахабні – в доброму розумінні… Ми були проактивні, і вони за нами не встигали».
Це не означає, що небезпеки вже не було. Сам Орест каже: арештів у їхньому випадку не сталося, але багато разів були на межі. Просто наприкінці десятиліття дедалі більше людей виходило з приватного простору на вулицю, і система вже не могла повернути суспільство в стан початку 1980-х.
1990. Синьо-жовтий прапор над селищною радою
У 1990 році відбулася сцена, яка майже символічно завершує брюховицький шлях від підпілля до відкритого національного життя.
Володимир Гой разом із Галею Крук встановили синьо-жовтий прапор на Брюховицькій селищній раді. Радянський синьо-червоний прапор тоді ще не знімали – просто поставили поруч обидва.
Навіть у 1990-му ніхто не міг бути певним, що система вже не поверне назад. Гой пам’ятає власну думку:
«Хто його знає – може, ще комуністи повернуться».
Ніхто особливо не хотів зробити цей крок. Але Гой і Галя Крук вийшли на балкончик селищної ради і повісили український прапор. Пізніше радянський стяг зняли повністю.
До 24 серпня 1991 року залишався приблизно рік.
Із Брюховичів – вертепом до Одеси
Того ж 1990 року середовище, яке ще кілька років тому ховало листівки в кінотеатрі, поїхало з вертепом до Одеси. Виступали у друзів із Товариства української мови імені Шевченка Південної громади, яке діяло при Одеському університеті. Виступали на Дерибасівській, біля пам’ятника Шевченку, їздили до Южного – нинішнього Південного.
Сам вертеп був короткий – приблизно двадцять хвилин, тому програму доповнювали стрілецькими піснями.
У цій зміні декорацій є щось дуже символічне. 1983 рік: іти по воді брюховицького озера, щоб пес не взяв слід. 1990-й: їхати через країну в українських строях, ставити вертеп і співати стрілецькі пісні відкрито.
Між цими двома сценами – лише сім років.
Люди цієї історії
У подібних розповідях легко зосередитися на трьох найактивніших голосах і втратити інших. Але сама історія свідчить про протилежне: рух ніколи не був справою однієї людини.
Володимир Михасяк був у первинному ядрі разом із Тучковським і Михайлевським. Надія Царук (Данищук) – двоюрідна сетра Ореста, Наталія Маційовська й Оля Грицай долучалися до підпільного середовища; вдома в Олі виготовляли плакати. Ігор Меленишин діставав книжки. Марія Степанівна Огризло вела протоколи товариства. Василь Михайлович Хай запропонував кандидатуру Гоя на голову, допомагав матеріально. Андрій Соколов тримав синьо-жовтий прапор на гаївках. Микола Сипливий гартув спортом патріотичну молодь Брюхович. Тарас Пономаренко піднімав прапор на вежі біля вокзалу. Галя Крук разом із Володимиром Гоєм вивісила український прапор на селищній раді.
У 1989 році на одному з концертів у Рясному разом із ними була Стефанія Сіра. Іван Михайлевський сьогодні згадує і родинне продовження цієї історії: її онук Святослав Сірий став бійцем «Азову» і пережив російський полон. Це вже інша історія й інше покоління, але в ній відчувається та сама довга нитка – від права називати себе українцем до права мати власну державу і захищати її.
Що вони думають про це через сорок років
Володимир Гой має власну метафору – «національна температура». На його думку, суспільству потрібна нормальна температура національної свідомості: не перегріта до ненависті, але й не така низька, щоб кожному було байдуже до спільного. Для нього «36,6» – це любити своє, поважати одне одного, допомагати, співчувати, мати спільні цінності.
Сьогодні він працює вчителем праці в Бірківській школі й говорить, що намагається передавати дітям любов до українського орнаменту, до культури, до свого. Ніби продовжує ту саму справу, тільки без трафаретів, нічних листівок і директора під дверима.
Ореста Тучковського запитали, чи не шкодує він про час, витрачений на громадську діяльність. Адже паралельно були музика, навчання, концерти, особисте життя. Він зізнається: тепер, із досвідом, багато речей робив би інакше, можливо, мудріше. Але на головне питання відповідає однозначно.
«Я не шкодую. Я робив би те саме».
Колись він дивився на суспільство і думав: «Боже, скільки треба часу, щоб виросла нація». Сьогодні, попри всі проблеми, він дивується, наскільки швидко українці змогли згуртуватися, коли постало питання самої свободи й незалежності.
Іван Михайлевський пізніше став священником УГКЦ. Згадує, що після відновлення Незалежності України, з огляду на його попередню громадську діяльність та активну участь у національно-демократичному русі, перед ним відкривалися перспективи політичної кар’єри. Однак цей шлях він свідомо не обрав. За його словами, священниче служіння дало йому інші можливості продовжувати громадську та просвітницьку працю.
35 років потому
24 серпня 1991 року Україна проголосила Незалежність. Але той день не виник із порожнечі. До нього вели мільйони рішень – великих і зовсім маленьких.
Хтось сидів у радянських таборах. Хтось писав самвидав. Хтось організовував багатотисячні мітинги. А хтось у Брюховичах малював кіноафішу українською і переконував директора, що так просто економніше. Хтось різьбив кліше на шматку лінолеуму. Хтось діставав книжки. Хтось ніс листівки в кишені. Хтось у під’їзді вдавав закоханого, щоб не викликати підозри. Хтось ішов по воді, щоб собака не взяв слід. Хтось ліз на металеву вежу біля вокзалу з синьо-жовтим прапором. Хтось уперше виніс цей прапор до людей. Хтось записував протоколи. Хтось учив співати стрілецькі пісні. Хтось просто перестав боятися.
Саме тому до 35-річчя Незалежності варто назвати ці імена. Не для того, щоб створити ще один парад героїв. А щоб повернути Брюховичам частину власної пам’яті.
Бо коли знаєш ці історії, інакше дивишся на знайомі місця. Вулиця Курортна – це вже не лише дорога до озер, а маршрут відходу після ризикованої акції. Старий кінотеатр – не лише будівля з минулого і сьогодні ресторан, це ще й місце, де художня майстерня на якийсь час стала підпільною друкарнею. Вокзал – не лише транспортний вузол, а місце, над яким колись з’явився синьо-жовтий прапор. Галявина біля церкви – не просто простір для святкування, а місце, де люди аплодували українському стягу й хтось не стримував сліз. Селищна рада – будівля, на балконі якої ще до Незалежності поруч із радянським прапором постав український.
Так звичайна географія стає географією пам’яті.
У спогадах Володимира Гоя про початок 1980-х є проста фраза. Після смерті Брежнєва вони говорили між собою: «Треба щось робити. Треба щось міняти». Через сорок років він формулює майже те саме: можна багато говорити, але якщо нічого не робити – нічого не буде.
«Треба щось робити».
Можливо, саме ці слова найкраще пояснюють, як народжувалася Незалежність – не як абстрактна дата, а як звичка людей брати на себе відповідальність.
Історія Брюховичів – це не лише старі вілли, курорт, продажні депутати та земельні дерибани. Це ще й історія свідомих людей, які в певний момент мусили вирішувати: якою мовою писати афішу, яку пісню співати, який прапор піднімати, мовчати чи діяти.
Тож в річницю проголошення Незалежності варто про них згадати. Бо це ті хто торував шлях до Незалежності України на брюховицькому рівні. І добре було б, якби ми почали те своє, місцеве, посправжньому відкривати. Для нашої, брюховицької, історичної пам’яті, яка є частинкою цілого – історії України.
Коментарі