Кожен, хто входить у храм української культури як у багатовимірний і динамічний історичний феномен, на перших порах потребує фахових навігаторів. На теренах вивчених та ще невідчитаних творчих досвідів минулого найкращими орієнтирами стають наукові дослідження та інтелектуальне занурення істориків й мистецтвознавців у ключові ідеї багатовікової спадщини.
Своєю чергою, заохочені новими знаннями реципієнти проєктують цей досвід на збірне поняття національної ідентичності. Запит нових поколінь українців до подібних документально фіксованих джерел невпинно зростає, а разом із ним поглиблюється й зацікавлення ґрунтовними інтерпретаціями артефактів.
Формування особистості та науковий авторитет
До наймасштабніших постатей сучасного мистецтвознавства належить Дарія Зельська-Даревич — видатна дослідниця українського мистецтва, арткритикиня, культурологиня, кураторка виставок, мисткиня, педагогиня, редакторка, організаторка науки, суспільно-культурна й пластова діячка.
Вона — докторка історії мистецтва, професорка історії європейського мистецтва та української культури в Йоркському університеті (Торонто, Канада), а також тривалий час — голова Наукового товариства імені Шевченка в Канаді. Її наукові монографії, розлогі вступні статті до альбомів художників українського зарубіжжя, численні аналітичні тексти, рецензії, кураторські проєкти з репрезентації національного образотворчого мистецтва у світі та енциклопедичні публікації є вагомим доробком української науки, що значно розширює уявлення про світовий внесок України.
Кожна з граней діяльності Дарії Зельської-Даревич — наукова, творча, педагогічна, громадсько-культурна — варта окремої уваги. Її ім’я називають серед перших, коли йдеться про чільних представників інтелектуальної еліти української діаспори Канади та США. Вона є координаторкою знакових культурно-мистецьких подій і авторитетною особистістю, до якої звертаються діячі культури та престижні інституції під час формування науково-видавничих, виставкових і культурно-іміджевих програм.
Ранні роки та університетські студії
Народилася Дарія 12 лютого 1939 року в сім’ї Івана та Іванни Зельських у місті Влоцлавек (Польща), а хрещена була у Львові, в парафії св. Юра. У 1948 році, зазнавши значних побутових труднощів у повоєнній Європі та після тимчасового перебування в Німеччині, її родина переїхала до канадського міста Вінніпег.
Тут Дарія успішно навчалася в народній, середній та вищій школах «з відзначенням у кожній клясі та здобула кілька нагород», паралельно інтегруючись в освітнє та пластове життя української громади. З того періоду відомо, що Дарія Зельська отримала стипендію від Шкільної ради міста Вінніпег та дворічну стипендію від Департаменту освіти для продовження студій в університеті.
Успішним було її навчання за програмою Fine Arts у Манітобському університеті (University of Manitoba), який вона закінчила у 1960 році з золотою медаллю, здобувши диплом бакалавра та захистивши дослідження орнаментики гуцульської кераміки. У той самий час вона навчалася малярства в приватній мистецькій школі Катерини Антонович при Українському Народному Домі.
Виховна праця в Пласті та громадська активність
Як зазначено на сайті Конґресу Українців Канади (The Ukrainian Canadian Congress), Дарія Зельська «була виховницею у Пласті, провадила таборами, допомагала у виданні журналів для молоді, творила нові програми, особливо вишкільні програми для виховників, провадила вишколами, займала різні пости у проводах станиць, краю (де відповідала за виховну працю і була головою Крайової Пластової Старшини) і Конференції Українських Пластових Організацій».
Діяльність у спільноті «Пласту» вона продовжила й у наступні десятиліття, поєднуючи її з іншими напрямами науково-освітньої та громадської роботи для потреб діаспори, зокрема «у суботніх українських школах в Едмонтоні і Торонті, особливо на курсах українознавства, і в цілоденній державній школі».
Родинні витоки та вплив материнської спадщини
Енергійності Дарії в національно-виховних справах сприяла активність її матері, Іванни Зельської, в українському жіночому русі Північної Америки. Майстриня художньої вишивки, педагогиня й громадська діячка, у Канаді вона «працювала в майстерні кравчинею, заснувала власне швейне підприємство» та була активісткою Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО).
Глибокий зв’язок матері й доньки виявлявся в спільних громадських ініціативах. Показовою в цьому плані стала стаття Іванни Зельської «Українська вишивка» в часописі «Жіночий Світ», де згадувалася імпреза пластових юначок «Вишивані вечорниці» у Вінніпегу (1960 року), організована за участі Дарії. За спогадами самої матері, у вільний від роботи у власній продовольчій крамниці час вона «засідала до рисування взорів, що майже в кожному числі Жіночого Світу були поміщувані. Взір мав бути не забитий і лиш у двох кольорах – червоно-чорний, щоб коштував не багато».
Перші дописи та становлення дослідницького стилю
Саме в «Жіночому Світі» — друкованому органі Організації Українок Канади імені Ольги Басараб — розпочала свою мистецтвознавчу практику й Дарія Зельська. Спершу це були тексти науково-популярного жанру, як-от допис 1957 року «Вистава Франкіяни в Манітобському університеті», насичений вартісними репортерськими деталями. Уже тоді формувалася чільна засада її методології: розглядати об’єкт дослідження з максимальною фактологічною точністю, що надалі стало питомою рисою її наукового стилю.
Творчий дебют та перші мистецькі успіхи
У 1960 році Дарія Зельська дебютувала як художниця, представивши свої ранні твори на спільній виставці з однокурсницею Христиною Навроцькою. Наставниця дівчат із малярства, знана мисткиня Катерина Антонович, на вернісажі підкреслила: «…Я намагалась дати їм у першу чергу знання академічного рисунку, бо вважаю, що це азбука, яку мусить знати кожен мистець, щоб далі міг іти своїм власним шляхом і друге, що найголовніше і найважливіше – любов до мистецтва. Без цієї любови мистець не може бути справжнім мистцем. Я радо бачу, що вони обидві – полюбили мистецтво… / На майбутнє маю велике бажання: щоб вони завжди пам’ятали, що вони є доньки України, доньки українських батьків, які вклали багато сил, щоб допомогти їм на вибранім ними шляху і які покладають на них, які і ми всі, великі надії».
На виставці молоді авторки презентували графіку, малярство та кераміку. В одній із тогочасних рецензій зазначалося: «серед виставлених праць переважали картини виконані пером і тушом, змістом здебільша людські постаті, в яких так і видні було фраґменти життя, сповненого рухом і енерґією та широкою ґамою багатьох людських почувань. Дарія Зельська, крім картин і шкіців, виставила цікаву групу своїх керамічних праць, в яких видно було і намагання зберігати чисті елементи української кераміки як і спроби їхнього примінення до вже більш модерних і загально прийнятих тут форм».
Відтоді кожна з авторок розвинула власні творчі й наукові орієнтири: Христина Навроцька (у подружжі Кудрик) стала визначною мисткинею та дизайнеркою, а Дарія Зельська (у подружжі Даревич) — історикинею та теоретикинею мистецтва, художницею і педагогинею. Водночас вони залишилися активними громадсько-культурними діячками й близькими подругами.
Багатогранність практичної та педагогічної діяльності
Це був час, коли молодій і натхненній Дарії доводилося гармонійно поєднувати родинно-побутові справи, творчість та громадську працю. «Найбільш активною була вона в Пласті, не лиш як виховниця, командантка табору, але також як провідниця пластунок, що приїхали на посвячення пам’ятника Тарасові Шевченкові у Вінніпегу з цілої Канади і частинно з Америки. Вона тоді була провідницею руханкових вправ з дівчатами Пласту, що в міській арені виконували разом з хлопцями вправи…».
Дарія Зельська-Даревич продовжувала викладати в суботніх українських школах Едмонтона та Торонто, розробляла авторські курси з українознавства, систематизуючи наукові ресурси з історії національної культури. Вона стала активною членкинею Української спілки образотворчих мистців Канади (Ukrainian Association of Visual Artists of Canada), а з 1982 року розпочала кураторську практику, організовуючи українські мистецькі виставки в Канаді та за її межами.
Академічне зростання та викладацький шлях
У 1986 році вона здобула ступінь магістра в Йоркському університеті (York University) у Торонто, а в 1991 році там же захистила докторську дисертацію «Soviet Ukrainian Painting c. 1955–1978: New Currents and Undercurrents». Відтоді вона працювала професоркою дисциплін історії європейського мистецтва та української культури, не припиняючи малярську практику (олія, акрил), ілюстрування книжок й часописів та створення малюнків до дитячих оповідань для канадського телебачення.
Дарія бере участь у мистецьких виставках, зокрема у вернісажах українських мисткинь, а також у Peel Art Gallery (1979, 1980) та Світовій виставці українських мистців у Торонто (1982).
Ключові напрями наукових досліджень
Наукова програма Дарії Зельської-Даревич сформувалася на перетині її діяльності як художниці, педагогині, кураторки та громадської діячки. Окрім публікації студій у фахових университетських виданнях, вона зосередилася на динаміці розвитку українського мистецтва в Україні та діаспорі.
Першими результатами цієї стратегії стали монографічні й каталожні видання: «Сучасні мистці України» (Торонто, 1982), «Мирон Левицький / Myron Levytsky» (Торонто, 1985), «Ivan Ostafiychuk» (Торонто, 1989) [15], а також численні статті в авторитетному часописі «Сучасність: література, мистецтво, суспільне життя» (Мюнхен).
Дарія Зельська-Даревич паралельно розвивала два стильові різновиди текстів: академічно-науковий (домінуючий у її доробку) та науково-публіцистичний. Це дозволяло оперативно реагувати на культурні події та суспільні запити, зберігаючи головний орієнтир — документацію мистецьких явищ, фахову реконструкцію та популяризацію українського внеску у світовий культурний процес. Крок за кроком Дарія Даревич утвердилася як провідна дослідниця національного мистецтва в широких світових контекстах.
Переосмислення спадщини Тараса Шевченка
14 листопада 1987 року на річних зборах університетського об’єднання Канади в Галіфаксі Дарія Даревич виголосила доповідь «Зображення суспільного і політичного устрою у графіці Тараса Шевченка», згодом опубліковану в науковому збірнику «Світи Тараса Шевченка» (1991).
Об’єктом її аналізу стала серія офортів «Блудний син», з якої вона виокремила сюжет «Кара шпіцрутенами». На думку дослідниці, ця композиція є «найбільш завершена, найсильніша змістом з цілої серії “Блудного сина” і, на мій погляд, одна з найемоційніших у мистецькій спадщині Шевченка. Можна подивляти, що Шевченкові, не зважаючи на десятилітнє заслання та ізоляцію, без контакту з осередками культури, вдалося створити наскрізь оригінальний і сильний образ існуючої брутальности. / “Притча про Блудного сина” Шевченка, зокрема останні три картини, не мають аналогії у світовому мистецтві того часу і дозволяють ставити Шевченка нарівні з відомим еспанським мистцем Гоя, який першим представив жорстокість війни у серії з 80 офортів “Страхіття війни”, але якої Шевченко не міг бачити, бо вона вийшла друком після його смерти, у 1863 році».
Дослідження андеграунду та альтернативного мистецтва
Контекстуалізація творчості Шевченка стала частиною її цілеспрямованої наукової програми, яка надалі поширилася на нові теми: рух шістдесятництва, мистецький андеграунд в Україні та осмислення Голодомору в образотворчому мистецтві.
Докторська дисертація 1991 року «Радянський український живопис (близько 1955–1978 рр.): нові течії та приховані плини» стала класичним дослідженням в історії українського мистецтвознавства. У цій розвідці Дарія Даревич охопила творчість широкого кола авторів: від М. Божія, С. Григор’єва, В. Пузиркова, О. Лопухова, Т. Яблонської, Г. Глюка з їхніми рисами ідеологічного впливу соцреалізму — до А. Ерделі, А. Коцки, Р. Сельського, Ф. Манайла з апелюванням до європейського модернізму, а також молодшої генерації (К. Звіринського, О. Заливахи, А. Горської, В. Патика, Л. Медвідя, В. Басанця, В. Цюпка, Л. Ястреб, В. Стрельникова), які протистояли тоталітарному канону. Ця теоретична база дозволила авторці надалі опублікувати низку монографічних нарисів про представників неофіційного мистецтва — Івана Остафійчука, Віталія Сазонова, Володимира Макаренка.
Висвітлення теми Голодомору у світовій науці
Окремою вагомою темою дослідниці став Голодомор в Україні та його відображення в образотворчому мистецтві. Однією з перших праць цієї серії стала стаття «Образи та відгомін Голодомору-геноциду в українському мистецтві».
Перша версія доповіді була виголошена англійською мовою 5 квітня 2003 року в Колумбійському університеті (Нью-Йорк) на 8-й Світовій конвенції Асоціації вивчення національностей та опублікована у виданні «Canadian-American Slavic Studies». Завдяки цьому зміст розвідки увійшов до міжнародного наукового обігу.
Доповнена версія була представлена на 75-му Канадському конгресі гуманітарних і соціальних наук в Йоркському університеті (Торонто) 27 травня 2006 року, а в новішій редакції виголошена 2008 року в Києві на конференції Міжнародної асоціації україністів. Скорочений варіант вийшов у часописі «Критика» (№ 8, 2008), а у 2021 році опублікований у 4-й частині антології «Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва: Українська теоретична думка XX століття». Ці публікації систематизували історіографію висвітлення теми Голодомору в мистецтві й заохотили інших науковців до пошуку нових артефактів цієї трагедії.
Дослідження інституційної історії діаспори
Систематично звертається Дарія Зельська-Даревич і до історії інституційного життя мистців українського зарубіжжя, зокрема діяльності Української спілки образотворчих мистців Канади (УСОМ), заснованої 1956 року. Вона стала членкинею УСОМ у 1961 році, виступала співорганізаторкою та рецензенткою багатьох виставок.
Напередодні 50-річчя Спілки дослідниця розпочала реконструкцію її виставкової історії, діяльності очільників та членів (Михайла Дмитренка, Богдана Стебельського, Івана Кейвана, Омеляна Теліжина, Мирона Левицького, Ірини Шумської-Мороз, Андрія Бабича, Богдана Головацького, Юрія Лесюка та ін.). Результатом стали ґрунтовні фактологічні статті в ювілейних виданнях УСОМ 2006 та 2016 років.
Монографічні студії та унікальна методологія
Вагомим внеском у мистецтвознавчу науку є монографічні студії Дарії Зельської-Даревич про Михайла Дмитренка, Мирона Левицького, Катерину Антонович, Ірену Носик, Христину Кудрик, Галину Новаківську, три покоління художників Холодних (Петра Холодного-старшого, Петра Холодного-молодшого та Андрія Харину), Дмитра Стриєка, Омеляна Мазурика, історикиню мистецтва Марію Охримович. Працюючи над цими дослідженнями, авторка проводила й документувала усні та аудіоінтерв’ю з діячами культури, передаючи записи до архівів, бібліотек та музеїв.
Окремо слід відзначити її наукову методологію. Для кожної теми Дарія Зельська-Даревич добирає чітку структуру систематизації джерел і фактажу, обов’язково опрацьовуючи архівні матеріали, будуючи довідкові хронологічні блоки та каталоги творів.
Показовим є її підхід у розвідці «Мирон Левицький – майстер сучасного екслібрису», де послідовно розкрито розділи: «З історії екслібрису», «З історії українського екслібрису», «Техніка виконання», «Екслібриси Мирона Левицького», «Ранні екслібриси Мирона Левицького», «Переселення до Канади», «Екслібрисна спадщина Левицького», «Елементи клясичної мітології», «Історична тематика», «Птахи», «Елементи народнього мистецтва», «Екслібриси латинкою», «Тема професій», «Тема Жінки», «Жіночі акти», «Екслібриси для подруж», «Екслібриси для дітей», «Тема книжки», «Зображення імен», «Інтернаціональна виставка в Португалії», «Особисті» та «Висновки». Подібна системність поглиблює довіру до наукових висновків і стимулює інтерес до графіки та книжкового знака загалом.
Служіння українській культурі та міжнародне визнання
Взірцем наукового аналізу є й вступна стаття Дарії Даревич до книги Олександра Іщука та Ігоря Марчука «Життя і творчість Ніла Хасевича» (серія «Літопис Української Повстанської Армії», Торонто-Львів, 2011). Дослідниця провела наукову реконструкцію життєпису мистця, ретельно опрацювавши збережені графічні й малярські твори. Окрім цього, її статті у виданні «Encyclopedia of Ukraine» (Торонто; Баффало; Лондон) закріпили за нею статус одного з провідних авторитетів в історії українського образотворчого мистецтва.
Дійсна членкиня та багатолітня голова НТШ Канади, діячка УСОМ і Канадсько-Української Мистецької Фундації, членкиня Університетської мистецької асоціації Канади (1984–2004) та Ради директорів Конґресу Українців Канади (2002–2012), відзначена Шевченківською медаллю КУК (2013), докторка мистецтвознавства, професорка Дарія Зельська-Даревич продовжує активно працювати задля популяризації української культури у світі. Українська мистецька спільнота Канади, США та України висловлює їй глибоку вдячність за жертовне служіння та неоціненний внесок у збереження національної пам’яті та мистецької спадщини.
Коментарі