Про мордування у містечку Турка
Досліджуючи тему німецько-радянської військової взаємодії у Польській кампанії 1939 року, я активно послуговувався особистими спогадами службовців єґерських підрозділів Вермахту. До них належали передусім 1-ша та 2-га гірськопіхотні дивізії зі складу XVIII армійського корпусу 14-ї армії. У вересні 1939 року обидві дивізії розпочали довгий та важкий марш запиленими дорогами й під пекучим сонцем, діставшись у середині вересня Перемишля та Хирова й продовжили наступ у напрямку Львова. Також трапляються свідчення службовців 57-ї піхотної дивізії, зокрема 199-го та 157-го піхотних полків дивізії.
У Бундесархіві представлено 8 томів особистих свідчень німецьких єґерів, які створювалися для пам’ятних видань про ці дивізії. До цих видань, що вийшли переважно у 1940 та 1941 роках, увійшли також фотографії. Свідчення записувалися через місяць або два після завершення бойових дій у Польщі, відтак пам’ять про ці події була доволі свіжою. Описане німецькими військовослужбовцями не слід вважати ретроспективною оцінкою сформованою під впливом значної часової дистанції.
Ці свідчення дуже важливі для дослідників не лише військової історії, але й історії українсько-польських стосунків, а саме масштабу та форм прояву обопільного польсько-українського насильства у 1939 році. Художній формат цих свідчень передає автентичні відчуття та атмосферу крізь призму спостережень і сприйняття німецьких військовослужбовців. Подібні деталі переважно губляться у сухій, різнорівневій військовій звітності, що робить ці свідчення особливо цікавими.

Наведу витяг зі свідчень німецького єфрейтора, службовця 4-ї кулеметної роти 199-го піхотного полку 57-ї піхотної дивізії, щодо виявлення тіл замордованих поляками українців у районі містечка Турка на Львівщині:
“Під час нашої обідньої перерви ми мали змогу на власні очі побачити жахливу жорстокість польських солдатів. Словами неможливо передати стан понівечених українців, на яких поляки нападали та яких убивали безпосередньо в їхніх мирних селянських господарствах. Додані фотографії свідчать про цей злочин. У віддаленій ущелині лежали нещасні жертви. Якби ми не пообідали раніше, то після побаченого цього разу обід був би зайвим.
Після годинного маршу ми досягли святково прикрашеного міста. Тріумфальні арки та гірлянди вітали нас, українські прапори та прапори зі свастикою майоріли на вітрі; захоплені місцеві жителі навіть кидали нам квіти. Надзвичайно приємна зустріч на ворожій території! Уся втома та труднощі останніх днів були забуті”.


Єфрейтор Шімпфле, службовець 3-го моторизованого саперного батальйону 157-го піхотного полку 57-ї піхотної дивізії, підтверджує слова попереднього військовослужбовця та подає власний, ще більш насичений опис жахливих спостережень:
“Турка, наша мета маршу, лежала ще приблизно за 15 кілометрів попереду. Долина Дністра, якою ми досі рухалися, закінчувалася. Перед нами простягалася долина Стрия. Звивиста гірська дорога вела вниз, у цю долину. Через два воронкоподібні заглиблення, утворені вибухами та розташовані на всю ширину дороги, вона стала непроїзною. Що робити? Навколо, наскільки сягало око, не було жодного села, звідки можна було б привести людей. Не вагаючись довго, я вирушив туди разом з одним піхотинцем. Ми хотіли привести людей із Турки. Думка про те, що попереду міг перебувати противник, нікому з нас навіть не спала на думку.
Ми ще не встигли повністю спуститися на дно долини, як перед нами постало жахливе видовище. Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи “Оборони”. Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості.”
У межах серйозного наукового проєкту “Українські жертви Галичини у 1939–1945 рр.” представлено підтвердження німецьких спостережень. Згідно з “Постановою Тимчасового управління по Львівській області від 20 жовтня 1939 року”, під час відступу із Західної України підрозділи КОП (Корпусу охорони прикордоння, KOP) та Війська Польського (ВП) здійснювали терор проти українського населення міста Турки. Зокрема, у місті: “…селян закопували в землю живими. Знімали шкіру на голові і руках…”. На околиці міста, в урочищі Заросле, представники КОП влаштували засідку проти втікачів із фронту, до якої, зокрема, потрапляли й звичайні селяни.
Про мордування в районі Дрогобича
Службовець 11-ї роти 199-го піхотного полку 57-ї піхотної дивізії, підофіцер (унтерофіцер) Зіберпфунд, дещо конкретизує обставини виявлення понівечених тіл українців у районі Дрогобича.
Ці тіла були виявлені німецькими військовослужбовцями під час проведення операцій з очищення місцевості в районі Дрогобича. Як повідомляє товариш по службі Зіберпфунда, єфрейтор Ойген Фюсл, під час однієї з таких операцій у лісі було виявлено тіла загиблих українців (Фюсл використовує застереження “можливо, українців”), яких поляки жорстоко понівечили.

Підофіцер Зіберпфунд зазначав: “Нині характерною ознакою міста Дрогобича є величезні клуби диму. Перед своїм відступом поляки підпалили величезні нафтові резервуари. Дні 19, 20 та 21 вересня 1939 року були заповнені проведенням зачисток у навколишніх населених пунктах і, передусім, лісах, а також охороною нафтових промислів та нафтопереробних заводів.
Перебуваючи на одному з польових постів, я став свідком поховання п’ятьох українців, яких польські солдати по-звірячому вбили. Їм за життя вирізали колінні чашечки та викололи очі”.
Важливо також звернути увагу на те, що подібні повідомлення не були ізольованими від інших свідчень, оскільки існує чимало згадок німецьких військовослужбовців про те, що українське населення сіл прихильно ставилося до німців або вважало їх захисниками від польських нападів.

Наприклад, полковник Матіас Кройтлер, командир 3-го батальйону 137-го єгерського полку 2-ї гірськопіхотної дивізії, писав у своїх післявоєнних спогадах: “Місцевість стала рівнішою і відкритішою. Села, якими ми крокували, були заселені українцями, котрі раділи нашому приходу, адже боялися нападів і пограбувань польських банд”.
Ойген Фюсл на початку своїх свідчень також згадував про те, що українське населення Галичини “у своїх барвистих національних строях було дуже раде нас бачити, адже знало, що завдяки нам його буде визволено від польського панування”.
Подібних повідомлень залишається доволі чимало. Натомість варто присвятити більше часу повному опрацюванню вже згадуваного мною джерельного блоку зі свідченнями німецьких єгерів та інших військовослужбовців.
Насамкінець також можна поставити цілком легітимне джерелознавче питання. Якщо справді ставлення українців Галичини до німецьких військових було настільки лояльним та прихильним, то чи може бути так, що інформація, яка подавалася німецьким військовим (наприклад, щодо загальної кількості 200 убитих українців у районі м. Турка), мала цілком реальне підґрунтя, а не була вигадкою німецьких військових з метою дискредитації польських дій? До того ж таке питання виникає ще й тому, що в багатьох подібних свідченнях серйозну роль відіграє представлення конфлікту крізь призму ідеологічного сприйняття.



Коментарі