В інтерв’ю для “Ветеран Медіа”, військовий поділився своїми спогадами про Майдан і знайомство з Михайлом Жизневським, про досвід участі в боях у Пісках і на метеостанції в крайні дні оборони Донецький аеропорт під час АТО. Розповів про те, хто такі футбольні хулігани, про свою громадську активність, боротьбу з російськими агентами, як разом з однодумцями викорінювали російську мову з львівських шкіл, влаштовували бойкоти ватним українським виконавцям та багато іншого.
— Розкажи, будь ласка, трішки про себе і чим ти займався до повномасштабної війни?
— Мені 40 років, народився у Львові, вчився у 44 школі. Після 7 класу з батьками переїхав до Дрогобича, де прожив кілька років. Згодом повернувся до Львова, де мешкаю досі. Одружений, маю трирічну доньку.
До повномасштабної війни я займався різносторонньою діяльністю. Частково це можна окреслити як просвітництво, опір ворожій пропаганді, опір проросійським елементам. Це все було, мабуть, зумовлене тим, що після АТО 2014-2015 років, у якому я брав участь, в мене загострилося почуття справедливості, яке в мене й до того було підвищене і я зрозумів, що не можна бути осторонь, лишатись байдужим, а потрібно щось робити. І тоді почалась моя активність у різних напрямках.
— Я знаю, що ти був і є футбольним вболівальником, ультрасом? Як ти став частиною цього двіжу?
— Якщо говорити правильно, то я не є ультрасом, а належу до так званих футбольних хуліганів – hools. Це вузька субкультура, яка походить з Англії. Футбольні хулігани не лише займаються вболіванням на стадіонах, а й вболівають за рідний клуб поза межами стадіону. Іноді доводиться змушувати опонентів поважати нас. Неодноразово у нас і були сутички з міліцією, яка заважала нам з’ясовувати стосунки на вулиці.
Мені було 13 років, коли разом з батьком я поїхав на виїзний матч «Карпат» до Києва. А в у 2005 році я прийшов на фан-сектор. Він мене завжди притягував, тим, що завжди був націоналістичним і небайдужим не лише до футболу, а й до того, що відбувалося в державі. Я знайшов там близьких друзів, з якими ми почали формувати наше вузьке середовище – угрупування «Прайд».
Багато представників нашого колективу – це понад 30 осіб воюють зараз на фронті. Двоє загинули – Тарас Березюк «Сихівський» і Богдан Кріль «Пірат». Ми зберігаємо пам’ять про цих сильних чоловіків.
— Сам ти футболом займався?
— Моя футбольна кар’єра тривала два дні. Я пішов у футбольну секцію в Дрогобицькій ДЮСШ, але захворів і на третій день мені діагностували запалення легенів і після цього я грав у футбол хіба з друзями у дворі.
— Футбольні вболівальники активно долучилися до подій на Майдані. Ти також брав участь у Революції Гідності?
— Так, футбольні вболівальники і хулігани активно підтримали Майдан. Навіть фанати київського «Арсеналу», серед яких була частина людей з лівими і навіть проросійськими поглядами, які дружили з певними антиукраїнськими середовищами в росії та Білорусі. Через це в нас з ними були бійки, коли вони приїжджали до Львова. Але навіть частина цих фанатів долучились до спротиву на Майдані.
І я, будучи безпосереднім учасником боїв на Грушевського, бачив що у них також брали участь футбольні фанати «Арсеналу». Для мене це було яскравим показником того, що буремні і визначальні події для нашої держави об’єднали пасіонарну меншість і футбольних фанатів, які пліч-о-пліч билися з системою.
Я три дні напередодні подій 1 грудня 2013 року сидів біля стели на Майдані Незалежності. Ми чекали, що беркутівці будуть нас розганяти і розуміли, що маємо бути там, де може початися якесь силове протистояння. Але якраз перед тим, як відбувся розгін, ми взяли квитки на поїзд додому. Вже коли ми їхали в метро нам подзвонили і сказали, що підходить «Беркут». Ми тоді повернулись на Хрещатик, побачили, що беркутівці дійсно стоять, але невдовзі вони кудись відійшли і ми таки сіли в потяг і поїхали до Львова. І лише над ранок побачили в новинах, що Майдан таки розігнали.
— Чому футбольні хулігани вирішили підтримати протести на Майдані? Що для тебе особисто стало стимулом долучитись до революції?
— Я був активним учасником Помаранчевої Революції. Два тижні прожив у наметі на Майдані в Києві. І для мене дух протесту і позитивний результат, (а для мене Помаранчева Революція була саме таким позитивним досвідом), це не порожні слова. Я розумів, що якщо я не братиму особисто участь у якихось важливих подіях, то й результату не буде. Це є моя персональна відповідальність як маленької частини цієї великої держави і цієї нації.
Для мене протести студентів з вимогами євроінтеграції були тією іскринкою, яка зможе знову запалити протестний рух в Україні. Головним було не допустити повернення України в сферу інтересів росії. Саме тому я вирішив підтримати цей мирний протест, але передусім думав, що може знадобитись наша допомога під час силового протистояння.
— Тобто ти належав до тих, хто чітко усвідомлював, що політика януковича загрожує нам втратою української державності?
— Так, звичайно. Я їздив на Майдан декілька разів. Мені було нудно просто сидіти там, коли нічого не відбувалося, тому приїжджав, коли почалися бої на Груші, потім ще один раз пізніше, а востаннє виїхав в ніч напередодні 20 лютого. Ми розуміли, що якщо не поїдемо туди, то все може скластися набагато більш трагічно і сумно. І що участь кожного є дуже важливою. Коли ми прибули на Майдан 20-го, то зрозуміли, що система впала. І ми таки перемогли.
— Чи приймав ти участь у відомих подіях Ночі гніву у Львові? Підозрюю що так.
— Приймав. Мені довелося побувати в різних місцях, де розгортались тоді події, але детально про це говорити я наразі не хочу.
— Напередодні 20 лютого ви їхали на Майдан маючи з собою якісь засоби для самозахисту?
— Я мав інкасаторський бронік, який дав мені товариш. Його знайомий працював інкасатором в банку, і він його мені передав. Були ще певні засоби для того, щоб перемогти.
— Можливо колись таки зміниться ситуація і про це можна буде відверто поговорити?
— Сподіваюсь, що так.
— Розкажи трохи про події, в яких довелося брати участь на Груші. Ти не постраждав тоді?
— На щастя я лишився цілим. Коли ти безпосередньо перебуваєш у гущі подій, то на зміну страху приходить адреналін на пару з азартом. Для мене спершу було шоком бачити, як прилітали світлошумові гранати, і хлопцям поруч випалювало очі і їх виносили поранених.
Але було чітке переконання і відчуття того, що не можна дати слабинку, ми не можемо собі дозволити відступити і програти зараз, бо якщо ми відступимо, тоді ми втратимо все, чого довелося досягти в напрямку утвердження української державності та нашої національної ідентичності. Ми програємо на дуже довго і потім нам довго доведеться оклигувати. Оце відчуття було більшим, ніж страх. Ми розуміли, що не можемо дати задню. Одного з моїх товаришів, хоч на той час ми ще не були добре знайомі, побили і скинули зі стели. Але йому вдалося втекти і врятуватися.
За три дні до загибелі я пив чай біля наметів УНСО і спілкувався з Михайлом Жизневським. Він був унсовцем і ми познайомились безпосередньо на Майдані. Я був членом УНСО ще з 2003 року. Михайло був з тих білоруських активних пасіонаріїв, які сприймали Україну та події на Майдані як можливість порятунку самої Білорусі. Згодом на фронті я теж зустрічав таких білорусів. Вони приїжджали сюди набратися досвіду, окрім того, вони чітко усвідомлювали: якщо переможе Україна, то надалі, як мінімум, не впаде повністю Білорусь. І це була головна мотивація для Михайла Жизневського приїхати на Майдан.
— Як ви протистояли міліції на Груші?
— Ми використовували феєрверки, вони були досить цікавим і дієвим інструментом, який завдавав дискомфорту, кидали коктейлі Молотова, бруківку. Загалом та атмосфера, яка була на Грушевського є для мене одним із найяскравіших спогадів. Я побачив там консолідованість нації, коли бабуся била таким металевим прутом по бруківці, щоб розколоти її, збоку старший чоловік збирав ці шматки у мішок, щоб нести наперед. Поруч поміж гранатами, незважаючи на небезпеку, ходили молоді дівчата і роздавали тепле молоко і чай. І також поруч були хлопці, які кидали цю бруківку, протистояли «Беркуту» і т.д. І всі ці люди були з різних регіонів. Ця консолідованість нації, яку я там побачив, закарбувалась в моїй пам’яті на все життя.
На Майдані я побачив іншу націю. Націю, яка не ховається і не задкує назад, а яка стала стіною і вже нікуди назад не йде. Націю, яка здатна битися за свої інтереси і свою свободу, яка здатна, як ми побачили в подальшому, перемагати тоталітарний режим і антиукраїнську владу.
— Чи участь у Майдані мала вплив на твоє рішення піти добровольцем на війну у 2014 році?
— Я не можу сказати, що це був визначальний фактор чи досвід. Для мене орієнтирами передусім були українські добровольці, які воювали з росією за межами України ще під час російсько-грузинської війни 1993 року, під час чечено-російської війни в 1994-96. Багатьох з цих добровольців я знав особисто, вони для мене були прикладом для наслідування.
Коли я переглядав фільм «Тіні війни», який зняв Георгій Гонґадзе про участь наших добровольців у війні проти росії в Грузії, то мене це надихало і я теж хотів воювати проти росії.
Коли почалася вже війна, стало страшно. І це було природньо. Десь місяць часу я в собі поборював цей страх. Я розумів, що війна це інший, вищий рівень, ніж Майдан, що там все буде інакше. Зрештою цей страх вдалося знищити завдяки мотивації. Я почав видзвонювати добровольчі батальйони, які всі були переповненими на той час. Я дзвонив у «Айдар», в «Азов», у «Донбас», але мені всюди відмовляли, казали: у нас черга. В збройні сили я на той час не хотів йти. В мене була недовіра до ЗСУ, командування яких було призначене на посади ще Лєбедєвим та іншими російськими громадянами. Тож мені здавалося, що йти в ЗСУ а той час трохи небезпечно і добровольчі формування для мене, як і для багатьох тоді були пріоритетом.
В червні 2014-го я таки потрапив до одного з добровольчих батальйонів. Спершу це був міліцейський батальйон «Січ», потім перейшов у «Київ-2». Ми рвалися на фронт, а нас довго туди не відправляли. Ми сиділи на базі, дивилися як наші беруть Слов’янськ, а нас не відправляють.
— А там не було беркутівців, ВВшників колишніх?
— Була невелика кількість у батальйоні «Київ-2», але вони були нетоксичні. Зрідка траплялися якісь словесні перепалки, але ми намагалися з ними не розмовляли. І багато з них згодом переосмислювали якісь свої попередні погляди.
Бажаючи все ж потрапити на фронт ми долучилися до батальйону «ОУН» Миколи Коханівського і поїхали в Піски. На той час це був один з найгарячіших напрямків.
В січні 2015 мені ще пощастило брати участь в боях за Донецький аеропорт на метеостанції, де я пробув три дні. Це вже були останні дні боїв за ДАП. На моїх очах був зруйнований новий термінал, і вночі до нас через злітну смугу прийшли ті оборонці ДАПу, які вижили після підриву перекриттів нового терміналу ДАПу. Їм пощастило, що тоді був туман, інакше їх усіх би розстріляли. Не пригадую точно з якої саме вони були бригади. Їх було здається десять, може більше, майже всі з цих хлопців були поранені, або травмовані. Частина важкопоранених, на жаль, залишились на території терміналу. Зранку їх усіх евакуювали, а ми ще залишилися на метеостанції.
Тоді на всій території ДАПу, на різних точках лишалося приблизно десять людей. Було дуже страшно, бо я розумів: якщо впав новий термінал, то те, що вони зараз прийдуть і захоплять метеостанцію – це питання кількох годин. Але мотивація тоді знову перемогла страх і я лишався там, поки нас не поміняли хлопці з 79-ї бригади.
— Як вам повідомляли, що ви туди поїдете?
— Ми всі билися зате, щоб туди поїхати! Навіть тягнули сірник і хто витягував зламаний сірник, той їхав. Ті, кому не пощастило, були добряче озлоблені на нас.
Навесні 2015-го я повернувся до Львова. Всі хлопці з батальйону, з яким мені довелося воювати, справжні герої. І коли почалася повномасштабка вони знову, ті хто лишились живими, стали до лав армії. Комбат Микола Коханівський вже як звичайний піхотинець воював і загинув на цій війні. Це був великий воїн, насправді. Він не раз приходив на допомогу особисто, якщо починалося якесь загострення на тій чи іншій ділянці. Весь час сидів у окопах, ніколи не морозився. Жив як воїн і загинув, як воїн.
— Ти активно займаєшся громадською активністю, є членом організації «Суспільство майбутнього». Коли вся ця тема почалась для тебе, і які основні напрямки вашої діяльності?
— Я б поділив свою громадсько-активну діяльність на два етапи. Перший в межах Добровольчого руху ОУН – це така цивільна версія нашого батальйону. Після повернення з війни, ми сформували Добровольчий рух ОУН і ця структура займалась певними громадськими активностями. Другий в межах руху «Суспільство майбутнього», який виник у 2019 році. Напрямок діяльності був тим самим, просто у складі двох різних організацій.
Ми намагалися реагувати на будь-які антиукраїнські прояви. В першу чергу це протистояння представникам проросійських ватних середовищ, які активно захищали Монумент Слави та інші проросійські наративи. В мене особисто було різні перепалки на судах з Інною Іваночко, яка очолювала у Львові один з напрямків роботи організації Віктора Медведчука «Український вибір» і була тут чи не основним стовпом публічного «русского мира». Раз я їй навіть сказав, що вона буде сидіти. Виявилось, що це були пророчі слова. Іваночко є агенткою ФСБ, позивний «Инга». СБУ арештувала її з початком повномасштабної війни.
Біля неї крутилися всі ці проросійські елементи, і старі ватніки і молоді. Зокрема той самий Олександр Косторний, який наводив ракети на Яворівський полігон. З самим Косторним у нас були перепалки біля Монументу Слави, це можна навіть побачити на відео.
Ще одним напрямком нашої роботи було викорінення проросійських елементів з колишніх російськомовних шкіл у Львові. Це 52, 17, 45 і 6 школи. Нам вдалося дотиснути, щоб з посад зняли практично всіх директорів. Почалися великі «чистки». Я особисто проводив розслідування і довів, що у 45 школі досі працюють ватніки, які напряму пов’язані з росією. Вони співпрацювали з російським консульством вже навіть після анексії Криму у 2014 році. У 45-й ліцей приходили представник російського консульства Авєр’янов, Владимир Кравченко голова організації «русская школа», керівництво московського патріархату у Львові. Для нас це було неприпустимим! Процес очищення цих шкіл вже майже завершився.
Ми всі чуємо, що на вулицях Львова стало дуже багато російської мови. І ніякі ракети чи шахеди не впливають на те, щоб люди масово відмовились від її використання. Що на твою думку можна і варто робити на рівні міста, громади, активістів різноманітних організацій, щоб змінити цю ситуацію? Бо так виглядає, що надії на те, що ці люди усвідомлять і перейдуть на українську майже немає…
Російська мова у Львові мене почала дуже сильно тригерити ще з 10 років. Я виховувався у сім’ї, де чітко говорили, що російська мова і росія це поняття тотожні, а росія – це недобре. Тому антиросійські настрої в мене сформувалися ще в дитинстві. З віком вони трансформувалися у певне конструктивне бачення.
Звичайно, мене тригерить російська мова на вулицях Львова. І я переконаний, що коли хтось звертається до мене чи будь-кого російською потрібно показувати цій людині, що ми її не розуміємо. Цю людину треба змусити задуматися, чому її не розуміють? Або запитати: ви росіянин?
Має бути особиста місія кожного свідомого львів’янина – проводити просвітницьку роботу з російськомовними. А на рівні міської влади має бути спеціальна програма щодо просвітництва і стимулювання відмовлятися від російської мови. І має бути відповідна державна політика.
Я вважаю, що має бути державний механізм впливу на рівні школи. Це єдиний майданчик комунікації держави та людини, де держава може змінювати свідомість людини і змушувати її перейти на українську. Зараз є дуже важлива ініціатива депутатки парламенту (Наталії Піпи – ред.), яку я дуже активно підтримую щодо обов’язкового спілкування на перервах у школах українською мовою. Тому що спілкуючись у неформальній обстановці російською на перервах у школі, вони потім переносять цю звичку на вулиці. В побуті це зробити дуже важко, особливо якщо люди продовжують жити в російськомовному середовищі. Для них це часто звичка, причому людина навіть може усвідомлювати що це погано. Я сам знаю таких людей. Це як наркомани, які усвідомлюють свою залежність і готові пройти курс лікування, але ніхто їм це не пропонує.
Також ми працювали над тим, щоб не допустити виступ у Львові артистів, які виступали на території росії чи в окупованому Криму. Ми їм говорили: якщо ви визнаєте, що росія – агресор, а Крим – це Україна, то концерт відбудеться. Ті, хто відмовлялися це визнати, ми їхні концерти блокували або добивалися їхнього скасування. Ми блокували концерти Алексєєва, Макса Барскіх, колишнього лідера гурту Пятніца. Після початку блокування концерту Ірини Білик в оперному театрі, вона на камеру на всю Україну заявила, що Крим – це Україна, а росія – агресор і ми дозволили їй продовжити концерт.
Після цього не було більше жодних спроб привозити сюди артистів, які виступали на території росії. Львів був єдиним обласним центром в Україні, який ці ватні артисти оминали. Це також стосувалося виконавців, в репертуарі яких були російські пісні.
Крім того ти з однодумцями активно займався і продовжуєш займатися декомунізацією, є членом та одним з ініціаторів створення групи по перейменуванню вулиць. До речі, ти не знаєш чому вулицю Захисників України присвоїли малесенькому провулочку? Як на мене це образа, а не вшанування.
Це була повністю дурна ідея. І я попереджав свого часу міську раду, що їм за це рано чи пізно прилетить, бо як можна, що на честь Захисників назвали навіть не вулицю, а зупинку!? Я думаю, що цю ганебну ситуацію міська рада має виправити.
Щодо перейменування вулиць на честь конкретних персон, то я в якійсь мірі міську раду розумію, бо складно надати комусь пріоритет, а тепер і поготів, коли така кількість загиблих. Я вважаю, що якщо вже називати вулицю на честь когось із військових, то ця людина має або мати статус Героя України, або має мати такий ще до воєнний життєпис, який дає змогу вшанувати його на такому рівні. Нереально називати вулиці на честь усіх загиблих, яких тисячі. Міська рада мала б сформулювати певні правила, за яким потрібно визначати пріоритети у цьому питанні. Хоча до правил теж будуть питання, так у нас якось виходить.
— Ти, мабуть, усвідомлював, що повномасштабна війна з росією невідворотна. Ви з однодумцями готувались якось до цього і як саме?
— Ми не просто самі готувалися, ми ще й молодь готували. Впродовж останніх п’яти років перед початком повномасштабки ми постійно проводили вишколи для молоді, учнів ліцеїв, серед студентів, просто активної молоді. Навіть під час епідемії Ковіду ми виїжджали і проводили такі вишколи. Ми самі активно тренувались, сформували Стрілецьке товариство імені Миколи Лемика і їздили на полігони з особистою зареєстрованою зброєю. Ми зробили дуже масштабне тренування, коли приїхали близько сотні учасників з різних районів Львівщини і потім розганяли активно у соцмережах інформацію про це і закликали інших також долучатись до тренувань, оскільки скоро розпочнеться повномасштабна війна. Говорячи: «Ми готові, будьте готовими і ви!»
Коментарі