Рідна львівська демократична влада ніколи не допомагала Маестро…
Так було за його життя, так залишилося досі… Не достукувався, на жаль, довгі роки вона його не чула. Не хотіла чути… Знаменита львівська Опера в 1990–их в обійми радо приймала москальських „звйозд”, а свого, найріднішого митця, який зробив неоціненний внесок в національну культуру, бачила десь. Звісно, й він їх бачив там само. А то й дальше!
А як та влада красувалася на похороні (це вони вміли і вміють, аякже, це ж почують маси, адже понад 150 тисяч прийшли провести в останню дорогу Ігорка, якого вбили ударами московитських черевиків у самісінькому центрі Львова, в самісінькому серці Галичини!), як говорила і обіцяла, не дала прощального слова сказати жодному ватрівчанину!
“Легше нам стане, коли люди будуть на своїх місцях. Коли селяни будуть орати, робітники працювати на виробництві, влада керувати як належить. Я не хочу, щоб вони замість мене пісні писали. Я це зроблю краще. Нехай вони урядують так, як я пишу, або ще краще — тоді будемо жити нормально і усміхатися будем. Це ж встидно, куртка на ваті! Нема чого до такої влади ходити, бо жодної конкретної справи вирішити не годен. А крім того, як по кабінетах набігаєшся, так потім музика не пишеться. Це смішно, але за старої влади було легше”.
Боліло Ігоря не раз, що нова влада будує „нову” історію. Працює для себе: краде, обдурює, потакає, бреше. І українська культура та українська пісня для неї на останньому місці.
„1994 року ми святкували 15 років „Ватри”. Так нас не хотіли в оперний пустити: бо, мовляв музика неповажна, — з люттю констатував він. — Два рази концерт переносили. Ледве вблагав. А тепер виявляється блатні російські шлягери до Львівської опери пасують. Це ж встидно, куртка на ваті! Нема чого до такої влади ходити, бо жодної конкретної справи вирішити не годен. А крім того, як по кабінетах набігаєшся, так потім музика не пишеться. Це смішно, але за старої влади було легше. Вони „Ватрі” приміщення виділили. Виконком рішення прийняв, усі керівники підписали. Не встиг отримати, бо наші прийшли. П’ять років обіцяють-цяцяють. А я їм вже не вірю. Слава Богу є ще на світі люди, які Білозіра поважають і люблять. І ці люди зараз допомагають мені приміщення придбати. Бо є колектив, є апаратура для студії звукозапису, утримуємо при „Ватрі” дитячий театр. І все це без даху над головою.
Одне слово, нинішній владі потрібні не друзі, а друзі кишенькові. А я в кишеню не влажуся. Я по натурі такий, що дуже болісно все сприймаю. Зараз болить особливо — за місто, за державу, за багатьох товаришів і друзів, які просто не мають до чого докласти рук. Болить, що втратили ми цілеспрямованість, одержимість, без якої ні пісні не напишеш, ні хати не збудуєш.
Шкода Львова, який завжди був містом великої культури, величезної традиції. Я боюся, що все це затреться, загубиться. Мені шкода, що культура наша стала якоюсь архаїчною, нудною. Всюди — хаос. Немає єдності, стержня. Кожен — сам по собі. У мистецтві так не можна. І в житті — теж.
Відколи на Львівському телебаченні запровадили злодійську систему дерти з людей великі гроші, а музикантам і авторам — фіґу з маком, я їм нічого не даю. Поки пісні крутилися задарма, я претензій не мав. Записав вісім музичних фільмів. Але останні вісім років — не записую, бо вони не хочуть платити за комерційний показ. Тепер на Високому Замку професіоналів не люблять. Бо це коштує. Вони люблять початківців, які ладні самі ще заплатити, вони люблять самодіяльного автора, який хвалиться тим, що за три місяці написав вісімдесят пісень. А я з 1979 року — лише сто, менше ніж по десять в рік. Я мушу поціновувати свою працю, бо з того живу, сім’ю годую. А чужих людей годувати не хочу, навіть якщо вони на телебаченні працюють.
Легше нам стане, коли люди будуть на своїх місцях. Коли селяни будуть орати, робітники працювати на виробництві, влада керувати як належить. Я не хочу, щоб вони замість мене пісні писали. Я це зроблю краще. Нехай вони урядують так, як я пишу, або ще краще — тоді будемо жити нормально і усміхатися будем”.
Ігор неодноразово звертався до представників міської влади Львова з проханням надати приміщення в центрі міста для роботи, зазначав, що „упродовж багатьох років репетиції, запис та представництво культурно–мистецького центру „Ватра” знаходилися у його квартирі, що викликало творчі та сімейні складнощі.
Ансамбль починав свій шлях у нелегкі часи застою, репресій і завжди вів активну пропаганду української, зокрема, галицької пісенної культури. За цей час „Ватра” побувала в багатьох країнах світу, де її зустрічали тепло і приязно”.
Білозір відчував щоденно, як важко приходиться виживати, коли не виділяються кошти ні на культуру, ні на освіту. Але ж держава, нація існує доти, доки існує її культура. Та й більшість концертів „Ватри” у перші роки української незалежності були благочинними.
Не достукувався, на жаль, довгі роки влада його не чула. Не хотіла чути…
Тому й не дивно, що з його вуст мовлені ці слова: „Я б ніколи не писав пісень, якби не було в мене моєї Мами. Вона для мене свята. І я хотів би якнайдовше присвячувати їй свої твори”. Це й закономірно, адже саме вона дала йому життя і допомогла зробити перші кроки.
Тоді, в 1995–му, Ігореві мріялося про великий концерт для львів’ян. Ось яким він його бачив (привідкрив свою таємницю Андрієві Панчишину, відомому бардові, який в ті часи писав статті у львівських виданнях):
— Зібрав би усіх тих, хто починав нову музику у Львові, усіх, хто залишився з „Вуйків”, „Прометея”, „Ореола”, „Арніки”. Віктора Морозова, Ярослава Виджака, Ореста Жукевича, Юрка Шаріфова, трьох Сашків — Балабана, Соколова, Мельника — всіх не перелічиш. А ще ж був Іван Попович, він же наш, львівський. Мирослав Скорик які пісні писав! А сестри Байко! А Богдан Янівський? Нинішня молодь ніколи не чула прекрасних пісень першого керівника „Ватри” Михайла Мануляка та Ігоря Калинця. Взагалі, „Ватра” сама по собі — ціла епоха у львівській музиці. Адже це не лише Ігор та Оксана, а ще й Мар’ян Шуневич, Ігор Богдан, Остап Стахів, Олег Кульчицький, Юрко Кедринський, Ростислав Штинь, Роман Цимбала, Ігор Лесько, Юрко Луцейко, це десятки прекрасних музикантів, що залишили по собі слід у музиці. Або візьми „Не журись!” — це також ціла окрема сторінка нашої історії в піснях. Страшенно прикро, що такий своєрідний гурт не підтримали, власне, „свої” не вберегли, коли прийшли до влади.
А от сьогоднішніх музикантів у „історичний” концерт я б не запросив. Не тому, що немає добрих, — є, і досить багато. Але з 1990 року в музиці почалася, так би мовити, новітня історія, вельми сумна, на мій погляд. Тому що тепер відбувається якась вакханалія всеїдності. Публіка, у своїй більшості, просто не відрізняє доброї музики від поганої. У музикантів пропав встид, професійна гордість. Нема тепер різниці між артистом і партачем, між мистецтвом і дешевою самодіяльністю, між концертом і весільною халтурою, між „фанерою” і живим виконанням.
Коли буваю за кордоном — серце болить. Там наші, з дозволу сказати, артисти — а вони і по Європі, і по Америці прокотилися свого часу справжньою ордою — остаточно підірвали репутацію української пісні”.
„Ми з Ігорем зустрілися на вулиці незадовго до 20–ліття „Ватри” на вулиці, — згадував славетний музикант, композитор і поет Ярослав Виджак (на жаль, також уже покійний). — Він біг окрилений, щасливий. Тримав у руці згорток афіш. „Як добре, Славку, що тебе зустрів. У мене ж ювілей, щоб ти мені був. Всі будуть музиканти, які були у „Ватрі”, приходь обов’язково”, — перше, що сказав мені здаля. А я ніколи у „Ватрі” не був! „Нічого! Будеш!!! Ми ж разом написали три пісні. Я сяду за рояль, ти візьмеш гітарку і ми з тобою виконаємо наші пісні, щоб люди їх знали і чули”, — резюмував Ігор. Я погодився, але запитав, коли репетиції. „Та які репетиції! Ти що не музикант? Зробимо одну, щоб зорієнтуватися…” — почув у відповідь. Йому видавалося, що маємо розумітися з першого акорду, так, ніби граємо разом усе життя.
Я собі лише можу уявити, що пережив Ігор, коли у Львівській міській раді йому відмовили в оренді Оперного театру. Про ювілей мови не могло бути… Я сам став на вуха, мене це хамське рішення влади збентежило, як ніколи. Відмовили не йому: відмовили його дитяті, змісту його життя, „Ватрі”, яка вірою і правдою служила Львову і українській культури два десятки років! Та робота, яку він проводив для того, щоб звучала українська пісня, пішла псові під хвіст. Влада ніколи не йшла йому назустріч. Новітня бюрократія, як виявилося, лише набирала обертів. Опера в той рік в свої обійми радо приймала москальських „звйозд”, а свого митця, який зробив неоціненний внесок в національну культуру, бачила десь. Звісно, й він їх бачив там само. А то й дальше!”.
Коментарі