Про це пише СЗРУ.
Архівні документи МДБ/КДБ СРСР свідчать: йшлося не лише про формальне рішення «собору», а про масштабну спецоперацію, ретельно сплановану в Москві та реалізовану органами держбезпеки на місцях.
Підготовка до ліквідації УГКЦ розпочалася задовго до березня 1946 року. 11 квітня 1945 року органи НКДБ заарештували митрополита Йосифа Сліпого. Упродовж наступних двох тижнів у Львові та в регіонах затримали ще десятки священників. Духовенство звинувачували у «контрреволюційній діяльності», співпраці з «українськими буржуазними націоналістами» та антирадянській агітації.
Паралельно було ліквідовано інституційну базу церкви: закрито Богословську академію і семінарію у Львові, частину студентів мобілізували до радянської армії. Таким чином УГКЦ позбавляли можливості готувати нових священнослужителів і функціонувати як структурована церковна спільнота.
У травні 1945 року за сприяння спецслужб була створена так звана ініціативна група з «возз’єднання» УГКЦ з РПЦ. До неї увійшли священники Гавриїл Костельник, Михайло Мельник та Антоній Пельвецький. Саме вони стали публічними обличчями процесу, тоді як реальне керівництво здійснювали органи держбезпеки.
У січні 1946 року в Москві затвердили план проведення собору. До Львова відрядили спеціальну оперативну групу НКДБ УРСР. Делегатів відбирали серед лояльних до радянської влади священників, із багатьма проводили «роз’яснювальні бесіди», частину – вербували. Спецслужби забезпечували фінансування заходу, логістику, проживання делегатів та повний контроль за перебігом зібрання.
8–10 березня 1946 року в соборі Святого Юра у Львові відбувся псевдособор, на якому було проголошено ліквідацію УГКЦ та її «возз’єднання» з РПЦ. Церкву офіційно заборонили в СРСР, її майно передали РПЦ, а духовенство та мирян змушували переходити до православ’я. Ті, хто відмовлявся, зазнавали переслідувань, ув’язнення або заслання.
Окремий блок розсекречених матеріалів стосується оперативної розробки єпископа Івана Бучка. Після арештів ієрархії в Галичині він залишався єдиним греко-католицьким єпископом такого рівня, до якого радянські спецслужби не мали прямого доступу.
Ще у 1939 році Бучко виїхав за кордон. Після пастирських візитів до українських громад у Південній Америці певний час перебував у США, а згодом оселився в Римі, де став представником УГКЦ при Ватикані. Він підтримував зв’язки з Папою Римським, опікувався українською діаспорою та публічно заявляв про переслідування церкви в СРСР.
У матеріалах МДБ зазначалося, що Бучко «очолює діяльність греко-католицької церкви у світі в українському націоналістичному дусі та веде активну антирадянську роботу». До справи долучали тексти його інтерв’ю іноземній пресі, які розцінювалися як «антирадянська пропаганда».
Резидентура МДБ СРСР у Римі організувала постійне стеження за Бучком. У 1948 році з Москви надійшли директиви щодо активізації протидії діяльності УГКЦ за кордоном. Радянське керівництво вбачало загрозу в тому, що церковні структури співпрацюють з українською еміграцією та сприяють збереженню національної ідентичності.
У спецслужбах навіть розглядали варіанти впровадження агентури в оточення єпископа. Було взято на облік його родичів у СРСР із метою пошуку важелів впливу. Однак жоден із планів не дав результату. Радянські органи не мали за кордоном таких можливостей, як у Львові 1946 року.
Зрештою багаторічну справу щодо Бучка закрили через відсутність оперативних перспектив, передавши її до компетенції зовнішньої розвідки КДБ СРСР.
Документи також свідчать, що представники УГКЦ за кордоном намагалися отримувати інформацію про ситуацію в Україні та перешкодити знищенню церкви. Через мережі зв’язку збирали дані про діяльність ініціативної групи, намагалися переконати окремих священників відмовитися від участі в «возз’єднанні».
Втім, в умовах тотального контролю НКДБ на території УРСР ці зусилля не могли змінити перебіг подій.
Львівський псевдособор став відправною точкою нової хвилі репресій. УГКЦ була змушена діяти в підпіллі понад чотири десятиліття – аж до легалізації наприкінці 1980-х років. Багато священників і мирян пройшли через табори та заслання.
Оприлюднені документи демонструють, що ліквідація УГКЦ була не спонтанним рішенням, а ретельно підготовленою державною операцією з використанням агентури, психологічного тиску та репресивного апарату.
Коментарі