Станіслав Доніґевич організував першу виставку вірменських екслібрісів у Кракові і заснував при краковському відділенні Польського народознавчого товариства "Коло інтересів вірменської культури"
Хотів би трохи розповісти про одного галицького вірменина, непросте життя якого було тісно пов’язане зі Львовом. Звали його Станіслав Доніґевич (1904-1980), народився він у Чернівцях, але вже в 1913-му переїхав до Львова (і жив, я підозрюю, — але доказів не знайшов, — в Науковому закладі Торосевича, тобто у вірменській бурсі). Вчився сходознавству у Львівському університеті, але мусив заробляти гроші, тож навчання покинув.
Натомість з 1925 року почав тісно співпрацювати з вірмено-католицьким священником Діонізієм Каєтановичем (1878-1954), которий тоді також викладав у школі вірменок-бенедиктинок і курував заклад Торосевича.
З 1927 року вони видають щомісячний журнал “Вісник св. Григорія”, не тільки релігійний, але й діаспорно-вірменознавчий, накладом 1000 прим., де Каєтанович був головредом і автором, а Доніґевич — секретарем, випусковим і теж одним з дописувачів. В 1930-му році журнал став органом Архідієцезійної спілки вірмен Польщі, співзасновником якої і активним діячем був Доніґевич, — а її мета по суті полягала у певному “поверненні до витоків” на хвилі зростання національної свідомості та ре-вірменізації діаспори (в 1933-му на Галичину приїхали служити двоє священників з Бейруту, з Кілікійського патріархату).
В 1931-му Доніґевич одружився на небозі Каєтановича Стефанії і наступного року в них народився син Богдан.
Доніґевич брав участь і в інших видавничих проєктах. Зокрема, в 1928-му році вийшла книжка Чеслава Легіцького (1906-2001, полум’яного публіциста, теж вірменина, який зрештою пересварився з католиками, перейшов у протестантство і став видатним діячем в цій сфері) “Вірменська церква в Польщі”, для якої Доніґевич підготував мапу (я її надаю в коментарях). Вважається, що це перша мапа розселення вірмен у Східній Європі, хоча мені важко повірити, що мхітаристи не встигли першими. Втім, найближче, що я знайшов, це розкішна вірменська мапа Криму в фундаментальній праці о. Мінаса Бжишкяна-Медічі (який викладав у Рішельєвському ліцеї в Одесі, а далі служив і вчив у Карасу-Базарі в Криму) “Подорож до Польщі та інших країв, де мешкають вірмени, що походять з міста Ані” (Венеція, 1830). Але це інша і за охопленням, і за метою мапа.
В 1934-му Доніґєвич їде зі Львова, щоби заробити собі пенсію на держ. службі, і на цей час “Вісник” міняє формат (виходить як науковий щоквартальник “Григоріана”). В 1937-му повертається, отримує пенсію, відновлює “Вісник”. Починається Друга світова. За перших совєтів НКВС розгромило польський Союз збройної боротьби у Львові, розстріляв 14 його активістів та причетних, серед яких було троє етнічніх вірмен, в тому числі настоятель Домініканського собору о. Чеслав Каняк і вікарій, каноник Вірменського собору о. Адам Богданович-Рошко, що займалися фінансуванням
Союзу з “вірменського золота” (але це окрема історія). Потім прийшли німці.
В цей період Вірмено-католицька церква (ВКЦ), крім іншої допомоги вірменам, займалася життєво важливою справою, — видавала довідки про арійське походження (на вигляд німці їх не відрізняли від євреїв). Реальна загроза геноциду тепер від німців над вірменами нависла ще в 1930-х з ініціативи турків, яких німці хотіли мати за союзників, але експертам вдалося довести, що вірмени не є семітами (подібний фокус врятував і значно менший народ, караїмів). Аналогічні — але вже фальшиві — довідки про походження ВКЦ видавала і євреям (тут зовнішня схожість працювала в протилежний, рятівний бік), канцелярським аспектом цієї справи якраз займався Доніґевич. Каєтанович, на той час обраний (але не затверджений Римом через війну) голова архідієцезії, за це був арештований гестапо. Витягнули його звідти за величезний хабар і завдяки клопотанню Андрея Шептицького (ВКЦ взагалі мала тісніші стосунки з УГКЦ, ніж безпосередньо з Римом). Але тепер гестапо за ВКЦ уважно пильнувало.
Між тим в 1942 р. в Берліні, а потім у Варшаві генерал Драстамат “Дро” Канаян (1884-1956, герой збройної боротьби Вірменії на початку 20-го ст., міністр оборони Першої республіки Вірменії, учасник повстання проти совєтів в 1921-му) організував Вірменський національний комітет, а ще раніше сформував у складі Абверкоманди-101 розвідувально-диверсійну вірменську зондергрупу “Дромедар” і зайнявся набором Вірменського легіону, який вважав основою майбутнього війська де-радянізованої Вірменії. До речі, німецьким командиром “Дромедара” після розформування в 1941 р. українського спецпідрозділу Абверу ПУМА став Олександр Іван Пулюй (1901-1984), син того самого Пулюя, доброволець УСС, хорунжий УГА, інженер і німецький офіцер.
“Дромедар” пройшов Крим, Кубань і Північний Кавказ.
В 1943-му Дро дислокував свою абвергрупу у Зимній Воді, передмісті Львова. Пулюй при тому вчив радистів під Тирасполем, але якщо він бував у Львові, то вони з Дро цілком могли гостювати у Барвінських (сестра Пулюя була дружиною Василя Барвінського, їх обох совєти в 1948-му відправили на 10 років у мордовські табори, а вся написана Барвінським музика була знищена). У Львові також формували черговий батальон Вірменського легіону (попередні збирали в польських Пулавах, а потім у Лохвиці в Полтавській області) і діяв трудовий батальон з вірмен, грузин і кримських татар.
Формували переважно з залишків тих мільйонів радянських військовополонених, що були захоплені ще в 1941-1942 рр. Дро були потрібні списки вірмен, потрібна антирадянська пропаганда і крім того потрібні були вірменські священники. Втім, з тим була проблема, бо його особистий склад то були вірні Вірменської апостольської церкви (ВАЦ). Поступово вдалося забезпечити Легіон капеланами, але на певний час довелося “орендувати” священників у ВКЦ, як і власне храм (потім це стане основним звинуваченням Каєтановичу, якого відправлять у табір у Комі АРСР, де він і загине). Втім, Дро безпосередньо з церковним ієрархом ВКЦ (який взагалі після в’язниці гестапо був не в найкращому стані) не спілкувався, для цього вистачило Доніґевича. Він не тільки навідувався в Зимну Воду, але й мотався до Варшави, цілком можливо, і у справах національного комітету також.
От через це в 1945-му за нього і взявся СМЕРШ, паралельно з Каєтановичем. Доніґевич все заперечував, вигадав голову нацкомітету “Васільєва”, і може, це йому все ж таки допомогло не потрапити під розстріл. Іншому активісту місцевого нацкомітету, Сергію Назаряну, який вину визнав (і таки дійсно займався організацією), присудили розстріл (правда, Верховний суд замінив цей вирок на 20 років каторги). Доніґевича засудили до 10 років таборів у Комі АРСР, де він перетинався з Каєтановичем.
Доніґевич вижив і вийшов на волю в 1955-му. Він і до таборів погано чув (і бачив лише одним оком), а повернувся зовсім глухим. Поїхав жити він у Кути, і зовсім не випадково (туди ж повернувся з таборів львівський священник ВКЦ о. Казимир Ромашкан). Крім того, що Кути під час нападу на Польщу були “порталом” для вивода військ в Румунію і евакуації уряду (єдиним польським вояком, який там загинув, був знаменитий письменник Тадеуш Доленґа-Мостович, — його було вбито напроти вірменської церкви пострілом радянського танку), до Другої світової в Кутах була велика і міцна вірменська громада, яка разом із поляками дуже постраждала від подій, аналогічних волинським. Так от у Кутах після війни залишився єдиний на всю Україну священник ВКЦ, о. Самуель Мануґевич, який по ліквідації костелу в 1947-му служив таємно. Після його смерті в 1956 році Доніґевич переїжджає у Бельсько-Бялу. При всій неможливості такої діяльності займається вірменськими діаспорними справами, співпрацює з Краківським етнографічним музеєм (зокрема, налагоджуючи контакти з Єреваном).
Він організував першу виставку вірменських екслібрісів у Кракові і заснував при краковському відділенні Польського народознавчого товариства “Коло інтересів вірменської культури”, фактично — замасковану Спілку польських вірмен. І от у 1980-му “Колу” вдалося під виглядом наукової конференції провести перший повоєнний з’їзд польських вірмен. Станіслав Доніґевич його відвідати не зміг, бо у переддень захворів, а невдовзі помер.
На малюнку авторства Інна Баблоян ви бачите вірменську церкву (1875) в Чернівцях, звідки був родом Станіслав Доніґевич.
Крім Вільної енциклопедії польських вірмен (wiki.ormianie.pl), моїми основними джерелами були книжки “Вірмени в історії Львова” Богдана Левика і Тіґрана Арутюнова (Львів, 2021) та двотомник “ПУМА — “Дромедар”. Абвер” Ярослава Середницького (Тернопіль, 2015-2016). Не можу не згадати вчергове про “Вірменський легіон” Олександра Панченка (Київ, 2013).
Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук
Коментарі