Для 23-річної гравчині львівської “Галичанки” Діани Дмитришин останні два роки стали справжнім випробуванням. Універсалка з лівою кидковою рукою стрімко перейшла з кута на більш авторитетну позицію правої півсередньої. Її прогрес був настільки очевидним, що незабаром вона вже входила до трійки найвисокооплачуваніших гандболісток України.
Ставши однією з лідерок не тільки у клубі, а й у національній збірній, здавалося, ніщо не завадить їй потрапити під яскраві прожектори європейських арен. Проте замість очікуваного злету на неї чекала справжня драма.
Спочатку перед самісіньким початком чемпіонату світу-2023 вона зазнала серйозної травми – перелом ноги. А згодом – ще більший удар. Через підозри на кардіологічні проблеми українські лікарі фактично заборонили їй продовжувати кар’єру, винісши довічний “бан”. Сезон-2024/2025 вона повністю пропустила і вже почала звикати до цивільного життя.
Що – а точніше хто – врятував кар’єру Діани Дмитришин та повернув її у спорт? Далі – у прямій мові.
– Діано, коли ми з тобою спілкувалися у лютому, ти казала, що не покладаєш великих надій на повернення у гандбол. Що змінилося з того часу?
– Змінилось все – і кардинально. Я чекала на результати обстеження в Німеччині. Дорогою до Мюнхена була вже зовсім зневірена – сподівання ще жевріли, коли я проходила лікарів в Україні. Але з кожною новою відповіддю про те, що гандбол для мене – це вже минуле, ставало дедалі важче. Я питала себе: навіщо взагалі їхати за кордон, якщо все і так зрозуміло?
Проте президент “Галичанки” Роман Степанович Федишин вірив у моє повернення більше, ніж я сама. Їхала туди щиро думаючи: нічого не зміниться.
Але після обстеження у клініці спортивної кардіології я зробила КТ з контрастом – те, що в Україні мені ніхто навіть не радив. І з’ясувалося: я на межі допустимого, але можу грати. Діаметр аорти — 3,8 см. Це в межах норми.
– А яка межа між дозволом і забороною?
– Якщо діаметр аорти – 40 мм і більше, професійний спорт заборонений. Після вітань місцевий професор сказав, що все супер, просто потрібно щороку проходити обстеження, щоб контролювати чи не збільшується аорта.
– Що саме казали українські лікарі, аргументуючи заборону?
– По суті, аргументів не було. Казали просто: “Не можна”, бо аорта – більша за середню.
– Скільки лікарів поставили тобі такий діагноз?
– П’ятеро. Двоє у Львові, троє в Києві. І всі – з єдиним вердиктом: “заборонено”.
– Як виникла ідея шостого обстеження?
– Це була ініціатива нашого президента-чарівника. Роман Степанович наполіг: після паузи та відпочинку варто отримати ще одну думку – але вже закордонну.
– Чому саме Німеччина?
– Там вища якість медичних послуг. Це країна з бездоганною репутацією в спортивній медицині.
– А в тебе були хоч якісь симптоми, що могли натякати на проблеми із серцем?
– Жодних. Навпаки – тренери казали, що здивовані. Я ніколи не відчула дискомфорту.
– Я правильно розумію: перший сигнал з’явився під час планового медогляду перед минулим сезоном?
– Саме так. І тоді почався мій забіг по лікарях.
– Останній з відомих мені випадків подібної заборони – півсередня Ірина Дронова. Чула про неї?
– Ні. Але ми говорили про це з Ольгою Передерій – вона розповідала, як їй робили операцію на серці.
– А ти гіпотетично погодилась б на операцію заради продовження кар’єри?
– Хм… Лікарі одразу сказали: у звичайному житті мені нічого не загрожує. Лягати під ніж – тим більше на серці – у моєму віці? Ця думка іноді з’являлася. Але, чесно, навряд чи зважилася б.
– Під час минулого сезону ти казала, що вже працюєш поза спортом. Можемо привідкрити завісу?
– І знову дякую нашому президенту. Роман Степанович не залишив мене сам на сам із ситуацією. Запропонував сбробувати себе в ролі маркетолога на його фірмі. Я одразу погодилася. Зачинятись в хаті і ридати цілими днями? Це точно не мій варіант. Тож працювала, а паралельно підтримувала форму – біля офісу займалася йогою та грала у бадмінтон.
– Що пом’якшувало біль від неможливості займатися спортом професійно?
– Я важко переживала цей період. Все так разом навалилось у купу. Спочатку я пропустила чемпіонат світу – зламала ногу за кілька днів до старту. І не просто перелом – зі зміщенням. Два з половиною місяці взагалі не могла ступити на неї. Наш тренер Віталій Андронов підтримував як міг. Казав: “Не переживай, попереду чемпіонат Європи”. А тут новий удар: грати взагалі не можна.
Я трималася завдяки тому, що все одно була поруч із командою. Їздила на матчі, підтримувала дівчат. І хоча дуже хотілося вийти на майданчик, контакт зі спортом зберігся.
Скажу так: якби у Німеччині мені остаточно показали червоне світло, я планувала набрати групу дітей у гандбольну секцію. Тим паче, у нас відкривається власна зала – лише для “Галичанки”.
– І наостанок: сонячне питання – чому для відпустки обрала Кіпр?
– Ми зібралися великою компанією – подруги-гімнастки та моя одноклубниця Олеся Дяченко. Вибір стояв між Іспанією й Кіпром. Обрали Кіпр, бо жодна з нас там не була. І не помилилися – місце фантастичне. Дуже хочеться повернутися. А в Іспанію ми ще поїдемо – у вересні граємо перший раунд єврокубків проти “Беті Онак”, фіналіста Кубку Іспанії. Але найкраща подорож — попереду. Це буде повернення на майданчик.
Ігор Грачов, спеціально для Чемпіона
Коментарі