Про це розповіли у Департаменті освіти і науки Львівської ОДА.
Наша героїня — Олександра Степанівна Федорів, яка вже 34 роки працює вчителькою історії у рідній школі в Дашаві. Свого часу вона планувала займатися науковою роботою, однак життєві обставини привели її до школи. Відтоді місця роботи вона не змінювала.
За роки викладання серед її учнів були ті, хто згодом став істориками, юристами, науковцями та вчителями. Для Олександри Федорів історія — це не про механічне запам’ятовування дат, а насамперед про аналіз, критичне мислення та вміння робити власні висновки.
Про те, як змінювалися учні за 34 роки, чому на уроках історії важливо не просто вивчати факти, як проєкти та подкасти допомагають дітям розвивати критичне мислення й упевненість у собі, а також про формулу успішного вчителя — говоримо з Олександрою Федорів.
— Олександро Степанівно, як ви прийшли у вчительську професію?
— Учительська професія спочатку не була моєю мрією. Я планувала займатися науковою роботою. Закінчила Ужгородський університет у 1993 році, але так склалися життєві обставини, що повернулася до рідної Дашави.
Ще у 1992 році я проходила практику у своїй школі. Тоді саме не було вчителя історії, тому згодом мені запропонували обійняти цю посаду. Повноцінно у школі я почала працювати у 1994 році, після декретної відпустки. І відтоді місця роботи не змінювала.
— Про своє тодішнє рішення ви не шкодуєте?
— Ні, не шкодую. Я роблю свою роботу добросовісно, намагаюся те, що знаю і вмію, передати дітям.
У мене вже досить багато учнів, які стали вчителями історії. Є й ті, хто обрав професію юриста чи історика.
— Що вам найбільше подобається в історії як науці?
— Історія — це критичне мислення, аналіз. Хоча дехто думає, що історія — це просто переказ певних подій. Ні. Це коли ви аналізуєте події і можете зробити власні висновки.
Саме тому я свого часу захопилася методом проєктів. Почала використовувати його ще тоді, коли він не був таким популярним.
— Як ви працюєте над проєктами?
— Проєкти бувають парними, груповими та індивідуальними. Але важливо не просто сказати дітям: «Досліджуйте самостійно». Учитель сам має добре підготуватися, чітко пояснити завдання і розуміти, чого хоче від учнів.
Я веду дітей із п’ятого класу і можу побачити, до чого кожен більше схильний. Хтось любить створювати презентації, хтось — брошури чи стенди.
Наприклад, коли ми вивчали Гетьманщину, учні працювали в групах і представляли різних гетьманів. Але завдання було не просто зібрати інформацію. Вони мали визначити успіхи й помилки кожного гетьмана, ставити запитання одне одному. У групі навіть був «адвокат», який мав захищати свого гетьмана.
Діти мають не просто запам’ятати інформацію, а зрозуміти її й зробити власні висновки.
— Чи є у вас учні, які вам особливо запам’яталися?
— Був у мене, наприклад, Богдан. Я помітила його практично відразу. Він займав призові місця на олімпіадах, потім вступив на юридичний факультет і згодом зробив успішну кар’єру юриста. Тепер працює правником у Києві.
Була також учениця, яка хотіла стати журналісткою, але вступила на юридичний факультет. Я сказала їй: «Спробуй себе спершу у праві. У тебе є до цього здібності». Потім вона настільки захопилася навчанням, що продовжила правничу освіту за кордоном уже як науковиця.
Є такі учні, і я ними пишаюся. Знаєте, на уроках можна помітити дитину, яка мислить інакше. Не просто запам’ятовує дати чи інформацію, а аналізує, ставить запитання.
— А як змінилися учні за 34 роки, що ви вчителюєте?
— Я б не хотіла порівнювати, хто кращий чи гірший. Кожна епоха породжує різних людей. Учні приходять різні, і кожен випуск має щось своє.
Але сучасні діти більш розкуті. Водночас найбільша проблема, яку я сьогодні бачу, — вони не читають.
Тому я шукаю різні методики. Наприклад, пропоную їм створювати подкасти. Вони шукають інформацію, опрацьовують її, записують голосове повідомлення, а потім ми обговорюємо це на уроці.
— Очевидно, це також допомагає дітям бути впевненішими?
— Так. Є учні, які бояться відповідати усно. Наприклад, у мене була учениця Христина. Письмові роботи виконувала дуже добре, а усно відповісти не могла. Я думала, що списує, але виявилося, що ні.
І от вона зробила кілька подкастів, а сьогодні, у дев’ятому класі, вже піднімає руку і відповідає усно. Тобто вона переборола цей страх у собі.
Я не кажу, що так відбувається з усіма. Але є учні, до яких потрібно знайти свій підхід. Можливо, це вже професійний досвід — з часом з’являється певне відчуття дитини, розуміння, що саме їй може допомогти.
— Що вас надихає працювати далі?
— Я просто звикла робити свою роботу добре. І попри те, що діти іноді чогось не хочуть, мені совість не дозволяє працювати інакше.
Тим більше сьогодні, у такий час, історія України — це дуже важливо.
— А яка ваша формула успішного вчителя?
— У першу чергу — фаховість. Не просто знати свій предмет, а любити його. Навіть будь-яку тему, яка, можливо, здається не дуже цікавою, можна подати так, щоб зробити її цікавою для дітей.
Наступне — впевненість у собі. І ще — підтримка сім’ї.
— Яка ваша улюблена тема з історії?
— Я дуже люблю теми новітньої історії — починаючи від Першої світової війни і до сучасності.
Я брала участь у конкурсі «Учитель року» у 2015–2016 роках. Спочатку як учитель правознавства, потім як учитель історії. Увійшла до п’ятірки на обласному етапі.
Додам, що такі конкурси важливі. Коли просто працюєш, іноді буваєш невпевненою в собі. А коли починаєш брати участь у конкурсах, стаєш більш публічною, то розумієш, що ти працюєш добре.
— Що б ви побажали колегам до Дня вчителя?
— Я б побажала їм, попри всі складні обставини, знаходити ті моменти, коли отримуєш втіху від своєї роботи. Бо коли бачиш віддачу, тоді хочеться йти на таку роботу.
Знаєте, у мене був один професор, коли я навчалася. Він казав: «Якщо у класі є бодай один учень, який вас слухає і на вас дивиться, то заради цього варто бути вчителем і йти на роботу».
Мені здається, у цих словах дуже добре сказано про справжнє вчительство.
Коментарі