Цього року минає 109-а річниця фатального бою Легіону Українських Січових Стрільців (УСС) біля села Конюхи, що на Тернопільщині. На початку липня 1917 року російська армія перейшла у свою останню офензиву в Першій світовій війні, відому як ”Наступ Керенського” (або ж “Липневий наступ”).
На Зборівському напрямку, в районі Конюхів, частини 11- ї російської армії атакували оборону австро-угорського XXV-го корпусу («Корпус Гофмана»), підпорядкованого німецькій “Південній армії”.
Легіон УСС саме входив до складу 54-ї дивізії цього корпусу. Варто згадати, що після кривавих боїв на Лисоні Легіон був переформатований і складався лише з одного куреня (батальйону), до якого входило чотири піхотних сотні (компанії) та кулеметне відділення. У бою під Конюхами стрільці були відведені у резерв австро-угорського 88-го піхотного полку.
Тогочасний командир Легіону підполковник Кікаль якраз перебував у бойових порядках стрільців. 48 – річний підполковник (оберстлейтенант) австро-угорської армії Франц Кікаль (Franz Kikal) командував Січовими Стрільцями у період із 17 березня до 1 липня 1917 року. За національністю він був чехом, родом із Нойбиджова (Богемія). У своїх спогадах стрільці характеризували Кікаля як вимогливого командира, що з повагою ставився до національних почуттів підлеглих.
У розпал бою росіяни прорвали передову лінію австрійської оборони під Конюхами і усусуси потрапили в оточення. Як результат Легіон зазнав значних втрат, багато стрільців тоді загинуло, а дехто, у тому числі, і старшини, потрапили у полон. За цих обставин не до кінця була з’ясована доля підполковника Кікаля. Згідно одних чуток він загинув у бою, згідно інших – потрапив до російського полону.
З’ясувати подальну долю командира Легіону нам допомагають архівні документи, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у Львові (ЦДІАЛ).
У фонді № 685 ми знаходимо матеріали дисциплінарного провадження щодо підполковника Кікаля, яке проводило Львівське військове командування австро-угорської армії у 1918 році. Серед них – 7- сторінковий звіт підполковника Франца Кікаля про обставини потрапляння та перебування у полоні. У ньому Кікаль детально описує ситуацію, у якій опинились підрозділи УСС під час російського наступу на Конюхи.
Як командир Легіону, він разом із 4 – ою сотнею (командир сотні оберлейт. Володимир Орза) перебував у резерві. Ворожий прорив відбувся на позиціях 1-го боснійсько-герцеговинського піхотного полку. Росіяни несподівано увірвались в окопи стрільців, зав’язалась сутичка на багнети. Сам Кікаль, отримавши поранення, потрапив у полон. Разом із ним були захоплені командири сотень Дідушок, Семенюк та Орза. Після бою полоненого Кікаля транспортували через Київ, Курськ та Москву у табір військовополонених в Грачові біля Івано-Вознесенська.
У квітні 1918 року його обміняли і він щасливо повернувся у Австрію.
Після надання усіх письмових пояснень, у травні цього ж року, Франц Кікаль був виправданий офіцерським судом (у архівній справі зберігається також протокол засідання).
Факт перебування у полоні Кікаля засвідчує також офіційний запис у «Списках втрат австро-угорської армії» опублікованих у 1918 році. А саме, повідомлялось таке: «Франц Кікаль, оберстлейтенант, піхотний полк № 24, Богемія, Нойбиджов, Сбер, 1869, (був військовополоненим. Повернувся шляхом обміну)». Таким чином, наведені вище матеріали недвозначно підтверджують версію про полонення Кікаля.
Подальша доля Кікаля склалась не менш загадково і трагічно. Щодо цього чеські дослідники висувають свою версію. Вони стверджують, що по завершенні Першої світової війни Франц Кікаль (Franciszek Kikal) мешкав у Львові. При цьому він служив у польській армії в званні підполковника і, за якийсь час, пішов у відставку. Після початку Другої світової війни у вересні 1939 року та вторгнення червоної армії у Галичину, Кікаль був заарештований органами НКВД і разом із тисячами польських військових у 1940 році був убитий та, ймовірно, похований у масових похованнях у Биківні біля Києва.
Обставини під час полонення
Я був командиром Українського Легіону (у складі корпусу фельдмаршал-лейтенанта Гофмана) під час російського т.зв. “наступу Керенського”. Командиром дивізії тоді був фон Северно, бригадним командиром – полковник фон Больцано. На момент початку бойових дій полковник Больцано був у відпустці, а бригадою командував полковник Зігль із 81-го піхотного полку.
Наша дивізія займала позиції на схід від с. Конюхи. Починаючи з 14 травня Легіон у складі 4-ох сотень і кулеметного відділення розташовувався відразу за лінією 3 позиції I, у так званому «єгерському резерві».
Ситуація була такою: позиція I (лінії 1 і 2, починаючи з лівого крила дивізії), була зайнята двома батальйонами 81-го піхотного полку у середині аж до 88-го піхотного полку, далі – один батальйон 88-го піхотного полку, праворуч – сусідня бригада фон Блюма із 19-м стрілецьким полком.
Ліворуч від від 81-го піхотного полку розташовувався боснійсько-герцеговинський полк № 1, із складу сусіднього корпусу.
Як уже було сказано, 1 і 2 лінії були повністю зайняті. Третю лінію, за позиціями 81-го полку, займала компанія (рота) цього ж полку, за правим батальйоном розташовувалась 4-а сотня Українського Легіону під командуванням оберлейтенанта Орза, який був призначений із 41-го піхотного полку.
Схематично ситуація виглядала так:
Оборонні позиції 1 і 2 лінії були повністю обладнані, натомість 3-я лінія була лише прокопана, тому моїй 4-й сотні та кулеметному відділенню довелося власноручно обладнувати позиції, а саме – вирівнювати стінки траншеї, які обвалились під час танення снігу, розбудовувати укриття вже під час наступу, після того, як вони отримали наказ про облаштування оборонних позицій. Ворожа артилерія суттєво утруднювала цю роботу, тому йшла вона повільно. На 3-й лінії так звані “лисячі нори” були викопані лише в окремих місцях, були вони завалені і не придатними для захисту. Єдина придатна “нора” слугувала захистом для командира 4-ї сотні. Усі оборонні лінії були захищені дротяними огорожами, а “іспанські вершники” перекривали траншеї.
4-та сотня була розділена на групи і закріплена за окремими ділянками фронту. Під час спорудження загороджень при влаштуванні ровів, була задіяна спеціальна охорона.
Відповідно до затверджених командуванням дивізії планів маскування, мною було проведені навчання із відпрацюванням дій під час бойової тривоги та ворожого нападу, а також із організації контратак. Ці навчання включали спеціальні тренінги із офіцерами 81-го полку та іншими офіцерами і командирами, відпрацьовувались дії під час ворожого наступу на всіх лініях оборони.
Від командування армійського корпусу Бьом Ермолі поступив наказ: “Триматись! На підготовлену позицію 2 відступати лише за письмовим наказом із власноручним підписом командира дивізії!».
29 червня ворожа артилерія відкрила ураганний вогонь по усіх наших лініях оборони, розташуванню особового складу і резервів, а також по с. Конюхи.
Розташування Легіону було таким: 4-а сотня та кулеметне відділення негайно зайняли свої позиції. 1-а і 2-а сотні перебували в бліндажах, які через особливості місцевості були досить добре захищені від вогню артилерії; 29-го, по обіді, від командування бригади я отримав наказ про відправлення 3-ї сотні (яка спочатку мала інше завдання) розміститися на позиціях 1-ї та 2-ї сотень.
Разом із ад’ютантом легіону, телефоністом і польовим капеланом я перебував у своєму бліндажі, спорудженому у «лисячій норі».
Обстріл тривав вдень і вночі до 1 липня. Весь цей час у мене був телефонічний зв’язок у зворотному напрямку, телефоністу постійно доводилось ремонтувати лінію, тому перебої були короткочасними. Але, 1 липня, прямим попаданням у захисне укриття, було повністю перервано зв’язок. Втім, свої повідомлення до 81-го полку я надсилав через перевірених мною зв’язкових.
Для зв’язку із 4-ю сотнею (окрім телефону, який незабаром зламався) у мене була ще група зв’язкових. Для зв’язку із командиром батальйону із 1-ї лінії та командиром дивізії, який перебував в батальйонному резерві в ущелині, у моєму розпорядженні був патруль із добре вишколених 12 осіб під командуванням фенріха Даньківського, через який я мав постійний зв’язок із командирами. Від командирів я отримував лише повідомлення, що вони перебувають під сильним вогнем і що ознаки ворожого наступу відсутні.
30 червня, ближче до вечора, від командира батальйону ліворуч я отримав повідомлення (точно не пам’ятаю, чи із лінії фронту чи від командира дивізії?). Якщо не помиляюсь, було воно від гауптмана Ное із 81-го полку. У ньому було сказано, що праве крило боснійсько-герцеговинського полку № 1 було атаковане ворогом. Тому він буде змушений зайняти флангову позицію, і я повинен йому передати компанію солдатів, щоб він мав змогу зайняти 3-ю лінію від «Прикордонного окопу» до «Окопу постачання». Я вислав 1-шу сотню під командою обер-лейтенанта Легіону Семенюка. Після того як стемніло, ця сотня повернулася назад. Офіцер доповів мені, що атаку було відбито, і як тільки відповідна компанія знову зайняла втрачені позиції, їх було відправлено назад.
У ніч з 30 червня на 1 липня пройшла сильна гроза. Як я дізнався вже після свого полонення, розмоклий ґрунт став перешкодою для того, щоб підготовлені штурмові групи змогли піти в атаку.
Під час грози 1-ша і 2-га сотні допомагали 4-й сотні відновлювати пошкоджену вибухами траншею 3-ї лінії. 4-а сотня також зазнала значних втрат.
Зранку 1 липня ураганний вогонь супротивника був особливо потужним. Близько 8 години, я помітив із укриття, що з північного краю пагорба до нашої ущелини насуваються бойові порядки. Я покликав ад’ютанта Легіону, і ми припустили, що це могли відступати наші підрозділи. У цей час ані стрілецьких, ані кулеметних пострілів чутно не було. Але ми швидко переконались, що це були росіяни, які намагались оточити наш яр. Я вигукнув «Тривога!», і цим, привернув до себе увагу. У цей час росіяни вже вступили в рукопашний бій із нашими сотнями.
Я побіг до “лисячої нори”, щоб повідомити про небезпеку телефоністів та польового капелана. Ад’ютанта я послав у розташування сотні, але росіяни його вже перехопили. Коли я виходив із “лисячої нори”, то мене оточили троє росіян. Я не встиг захиститися, як один із них вдарив ззаду мене багнетом, а інші двоє відібрали у мене все, окрім грошей і годинника.
Як я згодом дізнався, росіяни прорвалися на позиції боснійсько-герцеговинськогого полку № 1, проникли в Конюхи і захопили звідти фланг і тил. Лікар, разом із допоміжним постом легіону, потрапив у полон раніше, ніж наші сотні.
Поводження під час полону
Нас, військовополонених, зібрали за російським фронтом біля с. Таурів, офіцерів відокремили від рядових і нас забрав німецькомовний російський унтер-офіцер. До того, як я туди прибув, там уже було досить багато військовополонених офіцерів і рядових. Там я зустрів: майора, командира батальйону 81-го піхотного полку, далі – гауптмана Ное, також командира батальйону 81-го полку, із Легіону – гауптмана Дідушка, командира 3-ї сотні, оберлейтенанта Семенюка, командира 1-ї сотні, оберлейтенанта Орза, командира 4-ї сотні, ад’ютанта Легіону, лейтенанта Паньчака, офіцера-телефоніста лейтенанта Легіону Іванця, санітарного офіцера, лейтенанта Перфецького, а також деяких інших, серед них – фенріха Мінчака, командира штурмової чоти. Від нього я дізнався, що штурмовий батальйон дивізії був розгорнутий за лівим крилом 81-го полку. Також, за його словами, у Конюхах стояв німецький штурмовий батальйон.
Оскільки я був поранений, то на російському медичному пункті мене перев’язали, після чого, під конвоєм, неспішним пішим маршем, із ще 10 особами, ми вирушили на ротний збірний пункт. Я був виснажений і мені надали бричку із солдатом-кучером та вартовим-піхотинцем, які привезли мене до польового госпіталю у с. Вибудів, де також розташовувалося командування російського корпусу.
Мене ніхто не допитував та не ставив запитань. 2 липня, санітарним автом мене відвезли в польовий госпіталь у Козовці. 3 липня мене відвезли просто на вокзал у Тернопіль, де вже чекав санітарний потяг, повний російських поранених. Час відправлення був о 9 годині.
Мене посадили у товарний вагон, в якому вже було кілька військовополонених офіцерів і солдатів, а також російські солдати. У ніч з 4 липня на 5 липня санітарний потяг пересадили у Жмеринці і 6 липня ми прибули до Києва, де нас розмістили в бараках Головного госпіталю. У Києві я дізнався, що у російському “Загальному статистичному звіті про бойові дії від 1 липня” (а можливо, це був просто докладний звіт газетного репортера), повідомляв про те, що 81-й полк здався і навіть було сказано, що командир полку, полковник Зіґль був узятий у полон (рапорт називається: Obst. Sieger) . Справа в тому, що 11 липня дві роти “Чехословацької дружини”, у складі полонених із 81-го полку, у нових російських одностроях та при зброї, урочистим маршем пройшли через Київ до вокзалу із наміром битись проти нас. Про це повідомили київські газети і цей марш також бачили оберлейт. Коломан із 23-го полку та інші офіцери із мого бараку.
16 липня санітарним потягом із Києва мене перевезли до Курська, де я перебував протягом 19-22 липня у 74-му евакуаційному госпіталі, а 24 липня я прибув до Москви також санітарним поїздом. Там я пробув до 11 серпня, і того дня мене з 9 чи 10 офіцерами на одужанні перевезли автом до збірного табору в Кожухово.
У канцелярії цього табору, а також барачними унтерофіцерами та наглядачами працювали військовополонені-слов’яни, переважно чехи. Про яку б то не було агітацію від цих людей мені нічого не відомо. Але у розмовах офіцерів згадувалося, що слов’яни з цього табору також потрапляли до Чехословацької чи Сербської дружин, у той час як військовополонених з Ельзасу відправляли на французький фронт.
31 серпня, нас, загалом 29 офіцерів і аспірантів, із Кожухово перевезли до табору в Іваново Вознесенську.
Ми їхали у товарному вагоні, який був причеплений до вантажного потяга, з нами були також кілька офіцерів, які прямували до слов’янського табору в Юр’єві польському.
На вузловій станції Александрово нас від’єднали від вантажного потяга, щоб потім пересадити до пасажирського поїзда. Під час нашого перебування в Александрово, прибув військовий потяг, із румунського фронту. У ньому їхав до Архангельська якийсь російський полк, щоб звідти бути відправленим на французький фронт. Солдати цього полку поставилися до нас вороже, кидали по нашому вагону каміння та залізяки. Через це ми були змушені зачинити усі двері та вікна, а росіяни виставили біля нас охорону.
2 вересня, частина офіцерів здійснила пересадку у Юр’єві польському, а ми вирушили до Іваново-Воснесенська. Там мене відправили до табору Грачево. У додатку до мого протоколу з Дзедіца від 14 квітня 1918 р. я описав події, які там відбувалися.
26 грудня 1917 р. російська комісія провела обстеження серед військовополонених для інтернування в Данії. Ця комісія виявила у мене бронхіт і призначила моє переведення в лікарню до Москви. 22 січня 1918 р. мене перевезли до 7-го евакуаційного госпіталю, а 24 лютого – у Двінську військову лікарню.
Внаслідок революції у Фінляндії, інтернування через Фінляндію-Швецію стало неможливим, і після багатьох зусиль датському посольству та генеральному консульству в Москві вдалося організувати мій обмін через Мінськ-Барановичі.
13 квітня я прибув до м. Дзедіц, звідки 18 квітня вирушив на карантин у запасний батальйон № 24 у Фроуденталь.
Окрім того повідомляю, що мені не відомо, щоб хтось навмисно надавав ворогу інформацію про розташування чи пересування підрозділів нашої армії. Про ворожу агітацію серед наших людей я вже повідомляв у протоколі, факти грубого ставлення чи обману до наших людей мені також не відомі.
Мені також не відомі випадки, коли б офіцер давав слово честі не вчиняти втечу. Ми також не користалися можливістю вільного пересування під слово честі, у таборі нас постійно утримували під замком. Лише за якийсь час до звільнення, нам неофіційно дозволили вільно пересуватись.
Список використаних джерел.
ЦДІАЛ України. – Ф.685, Оп.1.
Осип Думін “Історія Лєґіону Українських Січових Стрільців 1914- 1918”. Львів 1936.
Verlustliste Nr. 690 /1918. Franz Kikal.
Mečislav Borák. Zatajené popravy. Češi a českoslovenští občané popravení na sovětské Ukrajině: z historie Velkého teroru na Volyni a v Podolí.
Mečislav Borák. Popravy jako součást politických represí v SSSR, a dosud zjištěné oběti z řad Čechů a československých občanů.
(Переклад із німецької мови Остапа Козака)
“Цісарсько-королівський запасний батальйон № 24
Підполковник Франц Кікаль
Звіт
Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук
Коментарі