Визнаю, щемить всередині, коли тобі таксист каже: “О, 15 днів — то ше добре, нема шо жалітись”. Нема, в принципі. Але якшо не знаєте, як це, не говоріть такого військовому.
А ще якось не по собі, коли бачиш усіх “мазаних”, липово заброньованих, ухилянтів і т.д. Особливо, коли вони обурюються твоєму графіку без вихідних. Надуються, “як так можна, та ж людина не залізна”, кажуть. Але підмінити не спішать. А потім ідуть додому і спокійно засинають в обіймах дружини. Жаліються, бідкаються, проклинають владу, але купують нові машини і просто живуть життя.
А ше не кажіть нам про “та який із мене воїн?..”, зсилаючись на невміння чи вік. Більшість із нас ніколи не уявляли себе у війську. Ні я, ні чувак, який розробляв додатки для телефонів, ні Місько з волинського села, якому вже скоро 60. Повірте, ви тут потрібні та знайшли б чим бути корисним. Було би бажання.
Не питайте, коли закінчиться війна. Ми нічого не знаємо. Ніхто нічого не знає. Ми робимо все, шо від нас залежить. Ви ж хоч в тилу лад наведіть.
Ну і улюблене: я би пішов, але от ТЦК погані, б’ють і т.д. 5-й рік в державі працюють рекрутинги (якими скористався і я). Тому всі мають можливість потрапити до війська на певну посаду, в конкретну частину, не бачачи ТЦК в очі. Тому такий “аргумент” — це штанга.
Ну а найважче — це розлука з коханою. Особливо, якшо вона в тебе найкраща в світі. Кожен раз від’їжджати все складніше емоційно. Комок в горлі, сльози на очах, відсутність правильних слів, шоб шось сказати на прощання. Я думав, шо буду звикати з часом, але воно працює тупо навпаки. Отак дивишся, як ви обоє відвикаєте одне від одного, а зробити нічого не можеш.
Але не подумайте, шо я жаліюсь. Просто думайте, шо говорите і як поводитесь біля людей, які місяцями не бачать дому і рідних. Біля людей, яким хати зносять КАБи, а FPV-шки їх шукають кожен день. Людей, які втрачали побратимів і посестер. Людей, які поставили на паузу все і приїжджають до вас, як в діснейленд, на ті срані 15 днів. І це я вже мовчу про титанів, які місяцями не виходять з позицій. Те, шо для вас є (і було для нас) нормою, для нас стало екзотикою, до якої боїшся звикати. І вся поїздка зводиться до того, шо ти не встигаєш розслабитись, але встигаєш трохи забути війну. Це як постійно колупати рану, яка лише трішки затягнулась струпом.
Тому найкраще просто не чіпайте цих тем. Випийте, пожартуйте, запропонуйте допомогу зі зборами, згадайте спільне минуле, але не пхайтесь в аналітику війни, економіки, критику влади чи, не дай боже, держави. Не треба. Бо ніякий Міндіч не змусить нас перестати любити державу. І ніяке патріотичне піднесення не допоможе вам долучитись до війська.
І якшо воно все так втомило мене, я лише можу уявити, як це людям, які воюють з 22-го і ше раніше.
Коментарі