Десятки тисяч колишніх військовослужбовців армій УНР та ЗУНР, бійців партизансько-повстанських формацій, цивільних біженців, які відступили за лінію фронтів та кордонів під натиском Червоної армії, опинилися розкидані містами й селами Польщі, Австрії, Німеччини, Чехословаччині, Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Франції, Бельгії, в державах Північної та Південної Америки.
Радянські спецслужби епохи ВНК—ОДПУ в пріоритетному порядку зуміли обеззброїти та розкласти російську антирадянську військову еміграцію (контррозвідувальні операції “Трест” і “Синдикат”), а верхівка Російського Общєвоінского союза РОВС (генерали Петро Врангель, Євгеній Міллер, Олександр Кутєпов) впала жертвами диверсійного спецназу радянської зарубіжної розвідки. Тими самими методами фізично ліквідували верхівку української військово-політичної еміграції (Симона Петлюру в 1926 році в Парижі та Євгена Коновальця в 1938 році в Роттердамі) та антисталінського комуністичного руху (вбивство Льва Троцького в 1940 році в Мексиці).
Адекватний шанс асиметрично протистояти радянським спецслужбам в українських націоналістів з’являється з початком Другої світової війни та появою сильної структури – Служби Безпеки Організації Українських Націоналістів (СБ ОУН), утвореної в 1940 році. Створення функціонально спроможної спецслужби, а передусім, органу власної безпеки, стало запорукою високої життєздатності оновленої націоналістичної структури орденського типу, заснованої в 1929 році полковником Євгеном Коновальцем у Відні. Трагічна загибель Вождя ОУН у Роттердамі, уможливлена агентурним проникненням ОДПУ–НКВС в його безпосереднє оточення, підвела риску під дискусіями про доцільність створення націоналістичної спецслужби. Не бракувало й інших нагальних причин.
Деструктивний вплив на взаємини лідерів української націоналістичної еміграції та підпільного революційного активу в окупованій Західній Україні справив “Архів Сеника” – збірник документів Організації Українських Націоналістів, що був використаний на Варшавському судовому процесі 1935–1936 рр. над Крайовим Провідником Степаном Бандерою і його спільниками щодо вбивства міністра внутрішніх справ Польщі полковника Б. Пєрацького. Назва архіву походить від прізвища провідного діяча ОУН, члена Проводу Українських Націоналістів (ПУНу) Омеляна Сеника, чиї документи становили невизначену за обсягом частину цього комплексу матеріалів. Згідно з актом обвинувачення Варшавського процесу, у 1935 році Міністерство внутрішніх справ Польщі та 2-й відділ Головного штабу армії Речі Посполитої (військова розвідка) володіли комплексом документів, що походили з секретних архівів ОУН, обсягом 418 оригіналів і 2055 фотокопій рукописних і машинописних документів. Документи потрапили до рук польських правоохоронців і спецслужб в рамках неформальних партнерських взаємин з чехословацькою розвідкою після проведених у Празі 1934 року обшуків на квартирах низки функціонерів ОУН за підозрою в співпраці з німецьким Абвером.
Потреба повноцінного контррозвідувального забезпечення в ОУН стала ще більш очевидною під час латентної фази конфлікту між С. Бандерою та А. Мельником в 1939 – 1940 роках, коли група Бандери вимагала усунути з Проводу ОУН Ярослава Барановського та Омеляна Сеника як ймовірних “кротів” польських спецслужб, відповідальних за трагічні провали організації з 1934 року.
Розбудова структури майбутньої Служби безпеки Організації українських націоналістів розпочалася в лютому 1939 року ще в рамках єдиної ОУН із створення референтури СБ при Крайовій екзекутиві ОУН Західноукраїнських земель за ініціативи очільника цієї екзекутиви Мирослава Тураша. Сам Тураш зник безвісти за загадкових обставин у червні 1939 року при переході чехословацько-польського кордону після зустрічі з членами Проводу. Після розгрому Польщі та перенесення штаб-квартири ОУН до Кракова в кінці 1939 року з’являється координаційна група з питань внутрішньої безпеки та розвідки – так звана організаційна “сімка”.
До неї належали: Микола Лебедь, Микола Арсенич, Євген Врецьона (екс-керівник розвідки Штабу Карпатської Січі), Іван Равлик. Осип Мащак, Ярослав Гайвас і Богдан Рибчук. Під час конференції керівного активу ОУН під проводом С. Бандери в Кракові 9–10 лютого 1940 року по створенню структури ОУН (р) / ОУН (б) на окремій закритій нараді засновано Службу безпеки – СБ ОУН, головою якої призначений Микола Лебедь, а його заступником став Микола Арсенич. Первинна координаційна група-“сімка” розпалася через події, пов’язані з розколом єдиної ОУН – до середовища полковника А. Мельника відійшов Я. Гайвас, який пізніше став керівником Південної похідної групи мельниківців та їхньої розвідки. Конфлікт з мельниківцями став першою пробою сил для бандерівців: так, за ініціативи провідного члена ОУН(м) Зиновія Книша 13 серпня 1940 року групою “тітушок” було захоплено приміщення штаб-квартири ОУН (б) в Кракові. Бандерівці відповіли силовим пресингом, на вістрі якого були структури СБ; всього до літа 1941 року у протистояннях загинуло близько 400 мельниківців і коло 200 бандерівців.
До керівництва Служби безпеки ОУН(б) протягом 1940 – першої половини 1941 року приєдналися вже відомі на той час організатори спецструктур ОУН – М. Арсенич, В. Турковський, І. Равлик, Є. Врецьона, П. Федорів, Я. Пришляк, Г. Пришляк та ін.
Для вишколу спецконтингенту для Служби безпеки оунівці в співпраці з німецьким Абвером створили на території Генерального губернаторства в Польщі кілька навчальних центрів, у яких курсантам викладалися основи розвідки та контррозвідки, слідчої справи, організації спецслужб, конспірації, диверсійної та підривної справи, рукопашного бою тощо. Для підготовки своїх кадрів Служба безпеки активно використовувала досвід та методичну літературу спецслужб іноземних держав – Польщі, СРСР, Німеччини.
Особливу увагу звертали на вивчення досвіду радянського НКВС і НКДБ як спецслужб головного імовірного противника і найбільш досконалої тогочасної структури державної безпеки. Перша націоналістична школа розвідки та контррозвідки ОУН розпочала роботу навесні 1940 року в Кракові та складалася з курсів ідеологічної підготовки (Дмитро Мирон – “Орлик”), організаційної роботи (Ярослав Старух – “Стяг”), розвідувальної та контррозвідувальної діяльності (Микола Арсенич – “Березовський”), конспірації (Дмитро Маївський – “Косар”) та лекцій інструкторів з німецького Абверу. Навчання пройшли 20 курсантів-українців, які, в свою чергу, стали інструкторами для наступних вишколів.
Фактичним творцем спецслужби націоналістичного підпілля є легендарний генерал безпеки УПА Микола Арсенич (“Арсен”, “Березовський”, “Григір”, “Дем’ян”, “Максим”, “Микола”, “Михайло”). Народився 27 вересня 1910 року в с. Нижній Березів (Косівський р-н), навчався в Коломийській (звідки відрахований) та Львівській академічній гімназіях, вступив на юридичний факультет Львівського університету, де навчався до 1936 року. Член УВО, з 1929 року – член ОУН. Навики створення легендованих організацій отримав на практиці, коли організовував конспірування структури Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях під “Союз українських студентських організацій Польщі”. Арештовувався польською поліцією в 1937 та 1939 роках, звільнений у вересні 1939 у зв’язку з ліквідацією польської державності, кілька тижнів проживав на нелегальному становищі в радянському Львові, пішки перейшов кордон з Генерал-губернаторством і прибув до зайнятого німцями Кракова.
Керівники (Головні референти) СБ ОУН:
– Микола Лебедь (“Максим Рубан”) (лютий 1940 – липень 1941);
– Микола Арсенич (“Арсен”, “Березовський”, “Гуцул”, “432”), генерал безпеки УПА (липень 1941 – січень 1947);
– Ярослав Дякон (т.в.о.), (“Мирон”), майор СБ (січень 1947 – листопад 1948).
Основними функціями Служби безпеки були: оперативна розробка структур конкуруючої ОУН (м), протидія діяльності агентури НКВС, Гестапо та польської Армії крайової, охорона керівних членів ОУН, контроль за дотриманням конспірації, підтримка внутрішньої безпеки, розвідка та контррозвідка, організація диверсій на залізниці та лініях зв’язку, врешті – ро розслідування кримінальних злочинів, скоєних членами ОУН.
Перша оперативно-бойова кампанія СБ ОУН припала на 1940 – 1941 роки – протистояння з органами НКВС та НКДБ в західних областях України, де Референтура СБ Крайового проводу виявляла та припиняла діяльність радянської агентури, здійснювала диверсійно-терористичні акції, охорону конспіративних нарад, облаштовувала конспіративні та явочні квартири, виготовляла та здобувала документи прикриття. Чекісти відзначали високий рівень конспірації та підготовки оунівських есбістів, агресивний стиль роботи, активне використання вогнепальної зброї і гранат при спробах арештів. У свою чергу, з розповідей душогуба Павла
Судоплатова відомо, що групи зовнішнього спостереження СБ ОУН у Львові змогли встановити більшість відрядженого з УРСР оперативного складу до обласного управління НКВС та місця проживання чекістів і їхніх зустрічей з агентурою через демаскуючий ефект радянського дрес-коду. Справа в тому, що в 1920 – 1930-х роках для населення Галичини було непритаманним заправляти цивільні штани у чоботи – цілком нормальна чоловіча мода для Харкова, Одеси чи Києва.
Коли підпільна сітка ОУН в Західній Україні в 1941 році зросла до 20 тисяч осіб членства, районний референт СБ, як правило, мав на агентурному зв’язку від 5 до 20 негласних джерел інформації.
Друга бойова кампанія розгорталася влітку та восени 1941 року, коли в ході німецької операції “Барбаросса” проти СРСР та звільнення з радянської окупації західних та центральних областей УРСР органи СБ ОУН творили “похідні референтури”. Їхнє завдання полягало в “організації порядку й спокою” на звільнених прифронтових територіях, опорі конкуруючим українським політичним ініціативам з організації при німецьких адміністраціях владних структур, взятті під контроль приміщень, картотек, зброярень і матеріальних засобів НКВС і НКДБ.
Липень 1941 року приніс розрив ситуативної співпраці з німецькими спецслужбами та перехід структур ОУН і СБ на нелегальне становище в нових окупаційних умовах. За цей період Микола Арсенич зміг ефективно здійснити підбір та розстановку кадрів для створення двох обласних референтур СБ в західних областях України та розпочати нелегальне навчання майбутніх контррозвідників. На жаль, в липні 1941 року німецька СД припинила роботу Рівненської та Дубненської шкіл СБ.
Контррозвідувальна протидія репресіям дозволила уникнути масових арештів німцями керівного складу та активу ОУН в західних областях України; зокрема, Арсенич оперативним шляхом здобув список з 50 оунівців, яких німецькі органи збиралися заарештувати. Втім, репресії окупантів посилились в 1942 році, коли було заарештовано члена Проводу ОУН Ярослава Старуха, керівника оргвідділу військової референтури ОУН Івана Климіва; до тюрем гітлерівської СД потрапили полковники Дмитро Грицай та Олекса Гасин. Між іншим, серед гучних та успішних акцій боївок СБ під час німецької окупації – якраз і стало визволення із в’язниць німецького Гестапо у Львові та Дрогобичі ув’язнених провідних діячів ОУН – Олекси Гасина, Ярослава Старуха та Дмитра Грицая в 1942 і 1943 роках.
Функціонально структура Служби безпеки ОУН сформувалася в основному до кінця 1940 року. Її центральною фігурою був референт на рівні району, округу, області, краю, Проводу ОУН на українських землях. На низовому рівні кущів діяли інформатори СБ. До складу кожної районної референтури входили референт, двоє чи троє слідчих, архівіст, та боївка чисельністю 7–8 осіб.
Для професійної підготовки своїх співробітників СБ спершу видала підручник та кілька методичних посібників і періодично організовувала вишкільні курси на рівні краю, округу та області тривалістю від десяти днів до трьох тижнів. Референтура СБ зразка 1942/43 років займалася: 1) розвідкою; 2) контррозвідкою; 3) виконанням вироків; 4) проведенням бойових акцій. Поділялася на підреферентури:
- розвідки (розвідувально-інформаційний відділ, РІВ);
- контррозвідки;
- слідчо-оперативний відділ (СОВ);
- поліційно-оперативний відділ (ПОВ) – арешти, конвоювання затриманих, виконання вироків.
З серпня 1943 року запрацювала Референтура СБ Центрального проводу ОУН, яка затвердила типові організаційні штати територіальних підрозділів. Так, штат надрайонної референтури – 22 одиниці гласного оперативного та адміністративного складу та 10 жандармів для силової підтримки. До прикладу, Окружна референтура СБ “Північ” в 1943 році мала розвідувальний, контррозвідувальний, слідчий, поліційно-виконавчий відділи та окремі лінійні підрозділи, що спеціалізувалися по радянській держбезпеці, німецьких окупаційних силах, польському підпіллі та мельниківцях; розвідувальна та контррозвідувальна агентура. Базова професійна підготовка до роботи в СБ, час якої складав від 3 до 6 місяців, передбачала:
1) вивчення основ конспірації; 2) ідейно-політичний вишкіл;
3) виховання потрібних моральних і фізичних якостей; 4) ознайомлення з найважливішими організаційними справами. Формами подальшої фахової підготовки та виховання були сходини (збори-зустрічі), вишколи, практичні завдання і вправи, а також – самопідготовка есбістів за індивідуальними планами.
Головна Референтура СБ ОУН видавала друковані методичні посібники: “Агентура НКВД–НКГБ”, “Агентура НКГБ в дії”, “Що повинен знати працівник СБ”, “В боротьбі з агентурою органів МГБ”, “На допомогу слідчим”, “Випадок з практики”, інформаційні матеріали про структурну побудову органів МВС–МДБ, якими послуговувались у своїй роботі референтури СБ. Керівний склад СБ ОУН продукував низку інструктивних матеріалів, серед яких: “Як підбирати працівників СБ”, “Праця розвідника внутрі”, “Коротка інструкція відносно розвідки при помочі агентів і донощиків контррозвідки”, “Способи вербування інформаторів”, а також “Інструкція розвідчої і контррозвідчої служби”, “СБ – робота”, “Інструкція організаційної роботи під кутом совітської окупації України” (січень 1944 р.), “Боротьба з сексотством і провокацією” (жовтень 1944 р.), “Коротка інструкція по розвідці при допомозі агентури і донощиків контррозвідки”, “Студійноінформативний матеріал про більшовицькі органи поліції”, “Більше революційної пильності”, “Агентура більшовицьких органів поліції”, “Студія психіки об’єкта”, “Які прийоми до молоді стосує більшовицька агентура і як перед нею оборонитися”. У проекті “Інструкції виховно-вишкільної праці в Службі безпеки” (1946) наголошувалося на необхідності підготовки з тактики, історії розвідки, топографії, стрілецької справи, оволодіння технічними засобами зв’язку, шифрами, тайнописом, опануванням знаннями з географії, всесвітньої історії, іноземних мов, історії та програмних документів національно-визвольного руху.
Третя кампанія оперативно-бойової діяльності СБ ОУН розпочалася влітку 1943 року одночасним протистоянням німецьким і радянським спецслужбам і польському руху опору на Волині; у 1944 році фокус змістився в бік головного супротивника – органів НКДБ і НКВС (з 1946 року – МДБ і МВС).
Масове вербування бійців УПА, підпільників ОУН та цивільного населення органами радянської держбезпеки, що розпочалося в 1943 році оперативними групами НКДБ, закинутими парашутним шляхом в німецькі тили, спровокувало непропорційно енергійну реакцію СБ ОУН. Особливого розмаху набули акції чисток на Волині, де референт СБ М. Козак (“Смок”) вдався до масштабних профілактичних і фільтрувальних заходів, не завжди виправданих оперативною обстановкою та підкріплених доказовим фактичним матеріалом. Від січня до жовтня 1945 року на Волині від таких дій служби безпеки загинули 889 членів ОУН(р) із 938, які потрапили під слідство. В окремих районах у співробітництві з радянськими органами державної безпеки були звинувачені 50–85 % підпільників. Наслідком радикальних контррозвідувальних операцій СБ на Волині стала поява в грудні 1945 року розколу структури ОУН на групи “далеківців” і “смоківців”. Дослідники відзначають, що на Волині націоналістична спецслужба вперше ініціювала чистку наприкінці 1943 року, причому виключно задля протидії агентурному “засміченню” власних, тобто есбістських рядів, а вже в 1945 році, коли “НКВС мав своїх агентів фактично серед керівництва всіх підпільних відділів”, “діяльність СБ … нагадувала роботу військового хірурга, який, не маючи часу і належних умов, без вагань ампутує інфіковані органи, щоб загалом врятувати хворий організм” усієї мережі ОУН.
На початку лютого 1945 року біля м. Бережани Тернопільської області відбулася нарада членів Головного Проводу ОУН (б), на якій розглядалося питання про перспективи дальшої боротьби проти радянської окупаційної влади. На ній були присутні, зокрема, Р. Шухевич, М. Арсенич, Я. Бусел, Д. Грицай, П. Дужий, Р. Кравчук, В. Кук, Д. Маївський. Рішення наради – продовжувати боротьбу, сподіватись на початок нового світового збройного конфлікту та військову допомогу Заходу проти СРСР. В залежності від ситуації на конкретних теренах переходити до дій чотами і роями, лави УПА очистити від ненадійних і хитких елементів, посилити контрольну та організаційну функції підрозділів СБ. Великої уваги Арсенич надавав такому важливому питанню, як виявленню і фізичному знешкодженню таємних співробітників НКВС – МДБ. Саме під його керівництвом бандерівська СБ лише на Тернопільщині знищила 111 таємних співробітників МДБ СРСР. Видатний керівник і організатор СБ Микола Арсенич весь час перебував у постійному русі, відвідуючи та інспектуючи повстанські структури в регіонах, до кінця 1944 року перебував на території Волині, далі виїхав до Галичини, зокрема, на Тернопільщину і Косівський район Станіславщини; там він на початку лютого 1945 виїжджав у с. Августівку, де перебував Р. Шухевич. На нараді керівників ОУН у лісовому масиві між Бережанським і Рогатинським районами в травні 1946 року Арсенич озвучив Василю Куку підозри про вербовку органами МДБ зв’язкової Шухевича Стефанії Галушки (“Маруся”, “Наталка”), розробкою якої займався особисто.
За роки свого керівництва СБ ОУН (1941 – 1947) Микола Арсенич мав трьох заступників, якими були І. Равлик, П. Федів, В. Турковський. Змінюючи постійно місця свого перебування, Арсенич не давав змоги чекістам виявити та ліквідувати його протягом 1944 – 1946 років. Агентура НКДБ – МДБ фіксувала його появу, починаючи з липня 1945 і весь 1946 рік, у районі сіл Лісники, Дринів, Лапшин, Тиновичі, Жуків Бережанського району Тернопільської області, де його активно підтримували місцеві мешканці. Арсенича постійно супроводжувала охоронна “двадцятка” – командир “Клим”, заступник керівника СБ ОУН (б) “Ромко”, слідчий референтури “Юлько”, інші підпільники. Загинув Микола Арсенич 23 січня 1947 року біля села Жуків Бережанського району в підземному лісовому бункері. Його охоронець на псевдо “Клим” вступив у бій з ударно-пошуковою групою МДБ і був поранений, після чого підірвав себе гранатою. Щоб не потрапити живими в руки ворога, генерал СБ застрелив свою дружину – референтку Українського Червоного Хреста Ганну Гунько, зв’язкову Шухевича С. Галушку, облив все у бункері гасом, підпалив документи і застрелився сам.
Будучи агентурно-розвідувальним підрозділом, СБ ОУН в умовах трансформації партизанської боротьби в підпільну, у 1947 – 1951 роках виконувала наступні завдання:
– протидія проникненню в ряди ОУН та УПА агентури органів НКДБ – МДБ, її викриття та ліквідація;
– підстава своєї агентури органам НКДБ – МДБ;
– складання “чорних листів” – списків комуністів, комсомольців, радянських активістів для їх ліквідації;
– підготовка спецбоївок та окремих груп СБ для виконання диверсійних, терористичних завдань та інших спеціальних місій.
Розвідувальна та контррозвідувальна діяльність СБ ОУН ґрунтувалася не тільки на оперативних методах, а й спиралася на системну інформаційно-аналітичну роботу. Уся зібрана інформація підлягала систематизації відповідно до встановлених норм діловодства СБ. Було прийнято виділяти дані про: 1) агентів противника; 2) підозрюваних у стосунках з НКВС; 3) особовий склад органів і військ НКВС; 4) представників органів радянської влади, компартії, комсомолу, народної освіти, кооперації; 5) колишніх розвідники СБ ОУН, які були розкриті чи скомпрометовані НКВС. Кожна із цих груп розвідувальних відомостей мала підгрупи. Так українські вчені Д. Вєдєнєєв та Г. Биструхін виділили 9 окремих інформаційних підгруп, у яких есбісти зберігали відомості про: 1) осіб, що зізналися у співпраці з ворогами, або факт співпраці був встановлений слідством; 2) осіб, що втекли із тюрем чи слідчих ізоляторів; 3) осіб, що перебували під слідством та були звільнені; 4) репатріантів, які повернулися з Німеччини; 5) осіб, що добровільно визнали факт співпраці з ворогом; 6) осіб, що підозрювалися в наявності у них фіктивних документів; 7) осіб, які до 1941 року працювали в органах влади та міліції; спеціалістів, що прибули з східних областей України; 9) міліціонерів, бійців винищувальних батальйонів, активістів, ремісників-заробітчан.
У захопленому чекістами директивному документі СБ під назвою “Слідство”, що має гриф “строго довірочно”, вказані методи проведення слідства СБ, зокрема: “побиття, голод, погрози, випитування аж до втоми – це способи змушення до зложення правдивих зізнань”. Конвеєрний допит передбачав залучення трьох окремих слідчих СБ, які позмінно по 8 годин кожен допитували підозрюваних. Зрозуміло, що оперативна та слідча робота СБ в умовах критично загостреної оперативної обстановки велися аж ніяк не в “білих рукавичках”. Як свідчив пізніше останній Головний командир УПА Василь Кук, на Волині від Миколи Арсенича він особисто чув контраверсійну тезу: “якщо ти будеш бити чоловіка, то він тобі признається, що він є негус абіссинський” (імператор Ефіопії). Під час допитів есбістами загалом виокремлювалося три основні блоки питань до затриманих осіб: 1) обставини і способи вербовки; 2) вивчення способів і методів зв’язку між агентом і оперативним працівником; 3) з’ясування обсягу виконаної розвідувально-підривної роботи.
Оперативні силові підрозділи безпеки – боївки СБ діяли при референтурах СБ всіх рівнів адміністративно-територіального поділу ОУН і виконували спеціальні, охоронні та бойові функції (розвідка, контррозвідка, здійснення диверсій, акцій прямої дії і спецоперацій, участь у бойових діях, ліквідація агентури, керівного і оперативного складу ворожих спецслужб, функціонерів та активістів окупаційних режимів; виконання смертних вироків та тілесних дисциплінарних покарань; охорона місць нарад та перебування керівних осередків підпілля (Проводу ОУН, бункерів Головного осередку пропаганди при Проводі ОУН, радіостанції “Вільна Україна” та ін.).
Керував боївкою СБ зазвичай окремий командант, рідше – сам референт. Окрема боївка СБ налічувала від 2–3 до півтора десятка стрільців, а в середньому в період до 1947 року нараховувала 8–10 повстанців. До вимог, окрім доброї фізичної форми, належали також відданість ідеології українського націоналізму та постійний політичний вишкіл, а ще ж – специфічні риси характеру: спостережливість, відвага, обов’язковість, карність, холоднокровність, комбінаційний хист, витривалість.
Проект “Інструкції виховно-вишкільної праці в СБ”, датований 1946 роком, визначав такі цілі навчання та підготовки особового складу майбутніх есбістів.
Боротися за здоровий моральний стан в Організації та проти ворожої агентури (диверсії, провокації і розвідки).
Охороняти матеріальні добра Організації перед розтратою та знищенням, дбати про особисту безпеку членів і їх майна.
Виконувати певні функції судових властей у боротьбі зі шкідливими і ворожими елементами для Організації і українського народу.
Вести діяльність у чужих і ворожих середовищ в цілях розвідки (політичної, економічної, технічно-промислової, загальної) – для диверсій і провокацій.
Цей же керівний документ описував “вимоги щодо прикмет характеру СБ-іста розвідчика-революціонера”: “чесність, карність, працьовитість, зарадність, витриманість (впертість), відвага, замилування до пригод”. Моральний кодекс контррозвідника ОУН базувався на “правильнім розумінні життя як постійного бою”.
Наприкінці 1945 року з переконливим результатом завершилась трагічна боротьба між ОУН(м) і ОУН(б) в Західній Україні. Останньою жертвою міжусобної боротьби став мельниківець Петро Онуфрик – “Богдан Коник” (формував українську поліцію в окупованому німцями Харкові), якого заарештували органи СБ в Рогатинському районі Івано-Франківської області. Допит проводив особисто М. Арсенич, після написання протоколу Онуфрика – “Коника” ліквідували.
Особливе місце структур СБ в переформатованому підпіллі після демобілізації УПА відзначав Головний командир Роман Шухевич на нараді командирів у Дрогобицькій області в червні 1947 року. В кінці 1940-х років основний тягар боротьби з радянськими окупантами несли районні та надрайонні проводи ОУН і відповідного рівня референтури СБ – вищі ланки управління підпіллям, на жаль, існували вже майже номінально. Інтенсивність протистояння есбістів з чекістами можна продемонструвати на прикладі подій у Тернопільської області. У січні – лютому 1946 року в ході чекістсько-військових операцій окупантами було вбито 9 районних референтів та 14 командирів районних боївок СБ; в 1947 та неповному 1948 році на території області було ліквідовано 4 окружних, 8 надрайонних, 26 районних референтів СБ і їх заступників, 20 кущових інформаторів, 14 комендантів і 116 бойовиків спецбоївок СБ.
Незважаючи на загальні втрати підпілля, чисельність бойовиків СБ структурно зростала. Так, наприклад, у Волинській області в 1948 році з 287 облікованих органами МДБ підпільників 96 осіб перебували в боївках СБ; з 246 повстанців, відомих МДБ на Станіславівщині, 116 були есбістами. Щодо якісної характеристики, існують статистичні дані про співробітників референтури СБ Крайового проводу “Карпати-Захід” (1948 рік, анкетовано 22 есбісти): вік від 24 до 28 років, середня освіта – 9 чоловік, неповна середня – 12 чоловік, вища – 1; основна частина вступила до СБ ОУН в 1942 – 1944 роках.
Органи СБ вели постійний аналіз та узагальнення досвіду оперативної роботи з виявлення провокаційної діяльності радянських спецслужб, поширюючи матеріали для орієнтування особового складу, зокрема, стосовно ознак розконспірації провокаторів. До прикладу, під час ночівлі в сільській місцевості провокатори-перевертні з агентурно-бойових груп могли ночувати у відносно затишних наметах, тоді як реальні повстанці задовольнялися сіном, соломою та власною шинеллю; на початкових етапах “роботи” перевдягнені чекісти використовували фабричного випуску консерви замість кустарних домашніх заготовок; мали неприродно охайний для польових умов зовнішній вигляд та нове незношене обмундирування; маскували та прибирали дрібні побутові відходи на кшталт недопалків і сірників.
Обіжник ОУН для внутрішнього користування, підготований працівниками СБ у травні 1944 року, вказував, що “найкращим методом боротьби з сексотством є відповідна масова політична робота (а відсутність її є найповажнішою причиною масового прояву сексотів), і до боротьби з сексотством треба втягнути все наше громадянство”.
Реагуючи на потужний пресинг чекістів і завербованих ними вчорашніх “побратимів”-перевертнів з псевдо-боївок, СБ ОУН була вимушена вдаватися до репресій проти родин членів установлених бойовиків агентурно-бойових груп з метою їх деморалізації та демотивації. Справою честі для контррозвідників СБ ОУН стала ліквідація завербованого в липні 1947 року чекістами окружного референта СБ Тернопільщини Василя Магдія “Жара” – реалізована за допомогою явки до есбістів з повинною одного з перевербованих “Жаром” зв’язкових. Також боївки СБ вимушено перейшли до операцій з легендуванням під підрозділи НКВС – НКДБ, масово використовуючи трофейні радянські однострої, документи та зброю, вдаючи зі своїх боївок чекістські опергрупи.
Побічним загальносистемним ефектом від оперативної роботи чекістських АБГ і легендованих проводів ОУН була деморалізація підпілля, квінтесенцією якої стали слова одного з керівників націоналістів середньої ланки на Прикарпатті: “Нехай все пропаде, коли уже провідники попадають живими і видають бункери. Мене до весни ніхто не найде, і я ні до кого не піду і нікого не прийму в бункер, нехай навіть буде сам Бандера”.
Формально структури СБ ОУН було розпущено наприкінці 1951 року наказом Головного командира УПА та Голови Проводу ОУН в Україні полковника Василя Кука, а дивом збережені кадри переведено до інших референтур поріділого підпілля. Цей контраверсійний крок дотепер чекає належного пояснення та обґрунтування дослідниками.
Коментарі