Ігор Пушкарьов, батько військового розповідає як близькі, побратими, волонтери та Facebook-спільнота допомагають у пошуках зниклого безвісти на війні сина. Про почуття та віру десятків тисяч родин, які переживають горе втрати близької людини на війні.
Клятий місяць.
“Величезна кількість людей, які прийшли на допомогу, стали поруч з нашою родиною, які й досі шукають разом з нами, стала для мене особисто, для нашої родини дуже близькими.
Побратими та посестри. Волонтери. Однопартійці. Ножовики. Гарда. ФБ-спільнота. Ті , з ким не спілкувався з 2015-2017 років. Ті, від кого не очікував. Вони і зараз телефонують, пишуть, питають при зустічі , чи зʼявилась якась інформація по Володимиру?Ні… Нічого… Ні в стабах і гостіталях, ні в моргах, ні серед тих, хто зміг звідти вийти. Але ж ми віримо. І сподіваємось.
Щодо того, що тоді відбулося – вже є повне розуміння. І то окрема тема, яка привертає увагу. Але я зараз не про це. То буде потім. Обов’язково буде.… Ніколи не думав, що мене щось може зламати. Я по життю не визнавав авторитетів, готовий був битися хоч зі всім світом за своїх, близьких, за тих, хто став поруч, за свої погляди, принципи, за родину.
І часто бувало, що зовсім не в користь собі. Але ж так було… А тут начебто витягнули той самий стрижень, на якому все трималося і ти обвалився куплю якогось лахміття, без будь якого бажання рухатись, робити щось інше, крім пошуків сина. Або годинами сидіти, туплячись в одну точку.
А ще емоційні гойдалки, що рвуть на частини. Бо від надії до повного жаху – одна мить. І постійне очікування. І дуже страшно дивитись на свої жінок. На дружину, на мати, на доню. Як вони на твоїх очах згорають, старіють. Із красунь перетворюючись на якісь тіні.
Але останніми днями я думаю ось про що. А чи дійсно я ота сама купа безвільного непотрібу, неспроможна на будь які дії? Чи таким відтепер мене будуть бачити мої онуки, діти? Моя дружина та мати?І десь там, в глибині душі зʼявляється ЛЮТЬ!На свою тимчасову слабкість. На обставини. На війну , що забирає саме дороге для нас.
І саме ця лють надає сил підняти голову. Упертись. Підвестись. І продовжити те, що робив до цього. Воювати. Навчати. Масштабувати. Або, як бува, кажуть у нас в підрозділі :– КАРАТИ та РІЗАТИ! РІЗАТИ та КАРАТИ!”
Ігор Пушкарьов додає, те, про що він пише – це трагедія десятків тисяч родин, до яких прийшла така ж сама біда – “Зник безвісти. Поклав життя. Страшні, тяжкі поранення”.
“І як з цим далі жити? Але ким же ми будемо в очах наших дітей та онуків? Слабкими? Без волі та сенсу до життя? Тими, хто не зміг підвестись ? Не бажаючими захищати своє? Але яке ж тоді майбутнє чекає на такі родини? Та й взагалі, всю нашу країну? То ж , я знов бачу , що буду робити. А ви?”
Коментарі