Про прем’єру написала Оксана Дудар.
Формально «Танго капелана» — моновистава. На сцені лише один актор — Славко Нудик. Однак поступово стає зрозуміло: більше й не потрібно. Бо війна може бути зовнішньою, але водночас вона відбувається всередині людини — наодинці із собою.
Вистава починається з роздумів героя про те, чи може капелан брати до рук зброю. Однозначної відповіді немає. І, здається, її не має ні герой, ні глядач.
Що робити людині, покликаній говорити про любов, коли перед нею ворог, який прийшов убивати? Чи може той, хто має залишатися поруч із Богом, дозволити собі ненависть? Чи має право капелан бути воїном? І якщо він передусім людина — чи має право просто залишатися людиною?
«Я не святий. Я просто людина на війні».
У цій фразі, на думку авторки відгуку, зосереджена значна частина вистави. Герой постає не як бездоганний служитель із готовими відповідями, а як людина, яка боїться, сумнівається, злиться, втрачає, пам’ятає і навіть ненавидить.
Славко Нудик створює складний і багатовимірний образ. У його герої постійно змінюються стани — від віри до сумніву, від гумору до болю, від молитви до майже безсилого мовчання.
Попри формат моновистави, на сцені поступово виникає цілий світ: військові, загиблі, ті, хто повернувся з війни, ті, хто не повернувся, люди, які моляться, і ті, хто вже не знає, як молитися.
Особливо гостро у виставі звучить тема звикання до смерті. Герой говорить про те, що найстрашніше на війні — не сама смерть, а момент, коли людина починає сприймати її як частину буденності.
Окреме місце займає тема ненависті. Як не дозволити їй остаточно поселитися в собі після пережитого? Як залишитися людиною, коли війна щодня вимагає бути кимось іншим?
Водночас у виставі є місце для гумору. І це не руйнує драматизм, а навпаки — робить історію живою. На війні люди сміються, а гумор стає своєрідним способом вижити.
«Бог не рятує дурнів, хоч і намагався».
Авторкою п’єси є Ромко Онишкевич. У творі поєдналися філософські роздуми, драматизм війни, особиста трагедія героя та тонкий гумор. Прототипом головного персонажа став капелан отець Домінік Налисник.
Важливо, що «Танго капелана» не перетворюється на проповідь. Вистава не дає готових відповідей, не пояснює Бога і не виправдовує чи засуджує людину. Вона ставить запитання — і залишає глядача з ними наодинці.
Режисером вистави став Андрій Сніцарчук, режисер і військовослужбовець. Сценографію створила Оксана Радкевич, сформувавши аскетичний простір із суворою простотою військових буднів і тривожною напівтемрявою. Музику написав Тарас Терлецький.
Одним із найвиразніших сценічних рішень стає поступове збільшення світла. Позаду героя починає проявлятися Господній лик. Спочатку його майже непомітно, але наприкінці він стає виразним.
Бог увесь цей час був поруч — навіть тоді, коли герой сумнівався, коли здавалося, що молитва не доходить, а смерть сильніша за віру.
Саме тому фінальне світло можна сприймати як символ: пройшовши крізь темряву, людина все-таки повертає погляд у бік світла.
Назва «Танго капелана» теж набуває особливого значення. Танго — танець для двох, а на сцені лише один актор. Тож із ким протягом вистави танцює її герой — із Богом, війною, власним сумлінням чи ненавистю, яку намагається не пустити у своє серце?
Можливо, це вистава саме про це — про людину, яка намагається не втратити Бога в собі тоді, коли світ навколо дедалі більше нагадує пекло.
P.S. Окреме спасибі за «трясця». Хто бачив виставу — зрозуміє.
Коментарі