Чому, коли президент, парламент, уряд та органи місцевого самоврядування Польщі приймають рішення з вшанування національних героїв це однозначно трактується як патріотизм, який консолідує глибоко розділене польське суспільство, а коли президент, парламент, уряд та органи місцевого самоврядування України приймають рішення з вшанування національних героїв це трактується як провокація, яка розділяє не консолідоване українське суспільство?
Чому польські учасники визвольної боротьби, які поміж іншого боролись за власну державу та зраджували українську сторону це національні герої Польщі, а українські учасники визвольної боротьби, які поміж іншого боролись за власну та польську державність і ніколи не зраджували польську сторону це злочинці?
Чому Польща самостійно вирішує кого називати власними національними героями та розповідає Україні, кого вона має вважати національними героями, тоді як Україна під час непростого та запізнілого шляху формування національного пантеону має шукати компроміс не всередині власного суспільства, а коригувати його на вимогу Польщі, не висуваючи їй при цьому справедливих ультиматумів у відповідь щодо її національних героїв?
Чому польське суспільство для означення борців за українську державність використовує пейоратив зі словника російської / совєцької пропаганди, називаючи їх “бандерівцями”, у той час як українське суспільство для означення борців за польську державність не використовує жодних образливих означень та ставиться до них щонайменше нейтрально?
Чому у польському публічному просторі “український націоналізм” вживається виключно в негативному та образливому значенні для позначення злочинців та убивць, тоді як в українському публічному просторі “польський націоналізм” трактується у нейтральному значенні для позначення патріотів та героїв?
Чому пошукові заходи та ексгумації місць ймовірних поховань поляків на території України трактується як акт християнської моралі, ігноруючи при цьому пам’ять про українські жертви та поховання у Польщі, тоді як прагнення України на рівнозначне поховання та гідного вшанування українських жертв на території Польщі та відновлення українських місць пам’яті у Польщі трактується як вшанування воєнних злочинців?
Чому Польща зводить численну кількість складним сторінок спільного минулого між поляками та українцями протягом усього XX століття до одного епізоду Волинської трагедії тривалістю у 13 місяців, тоді як Україна неспроможна сформувати національний консенсус по хоча б по одному епізоді складних сторінок спільного українсько-польського минулого тривалістю у 90 років?
Чому поляки, маючи власну державу та становлячи у ній виразну більшість трактує себе виключно жертвою суттєво менш чисельної української меншини, яку вони дискримінували та створювали перешкоди для здобуття державності, тоді як українці, які були жертвою тривалої окупації, колонізації, пацифікації, полонізації мають постійно вибачатись за те, що так само реалізовували своє право на свободу та боротьбу за власну державність, появі якій поміж іншим усіляко перешкоджала польська держава?
Чому Польща вважає свої недружні, односторонні, не паритетні дії у ставленні до України правом на відстоювання національних інтересів та відновленням справедливості, тоді як спроби України на аналогічне відновлення національної справедливості та відстоювання національних інтересів шляхом пошуку порозуміння та регулярних односторонніх поступки виявом невдячності?
Quod licet Iovi, non licet bovi
Автор: Тарас Радь
Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук
Коментарі